Дні минали одноманітно, буденно. Одного разу, коли Густав штовхав свою тачку, він натрапив на темнувату калюжу і спинився на хвилинку перепочити. В освітленій сонцем воді він побачив раптом відзеркалення великої голови з брудною кучерявою бородою, з сивуватим пушком на тім’ї. Він давно вже не бачив свого обличчя, раніше йому доводилося бачити його часто. З цікавістю вглядався він у своє відображення: обличчя виснажене, втомлені очі з кривавими прожилками. Так ось який тепер пан Георг Тейбшиц! Густав здивувався, але не можна сказати, щоб пан Георг Тейбшиц йому не сподобався. На жаль, у нього було занадто мало часу, щоб міркувати з приводу свого обличчя – треба було везти тачку назад. Коли наступного дня він потрапив на те саме місце, калюжа вже висохла, так що він не міг більше бачити свого обличчя: це його дуже засмутило.
Дні минали з тією самою сірою одноманітністю й порожнечею. Лише наприкінці другого тижня відбулась подія. Одного разу на «навчанні» був присутній якийсь фашистський офіцер у високих чинах з «дубовим листом» на комірі. Загонові Густава було задано повторювати хором гасло: «Націонал-соціалісти врятують Німеччину». Вони проказали цю фразу, потім повторили її кілька разів. Раптом офіцер з «дубовим листом» прислухався і обірвав їх. Він наказав їм декламувати групами по чотири чоловіки. Черга дійшла до групи Густава, і тут всі почули, як чийсь голос ясно вимовив: «Націонал-соціалісти катують Німеччину». Офіцер з «дубовим листом» наказав групі ще раз повторити гасло. І знов було чути: «Націонал-соціалісти катують Німеччину». Голос належав тому божевільному, з якого втішались тюремники. Всі були певні, що дурний без ніякого злого наміру перекривлює фразу: так він її зрозумів, очевидно, так, – на його думку, – казали фашисти. Але офіціально старого не вважали за божевільного, а тому вирішили, що він це зробив зловмисно. Увесь його відділ був покараний, залишений без обіду й вечері. Головні ж винуватці – група, до якої належали Густав і дурний старий, – були посаджені в карцер.
Одиночні карцери були розташовані близько вигрібної ями. Раніше вони правили за відхідки; їх позабивали дошками і таким чином пристосували до нового призначення. Кожна одиночна камера була розміром 11/2 кв. метри і зовсім темна. Густав провів під замком цілий тиждень. Він був замкнений вдень і вночі. Його випускали тільки поїсти. Спочатку його мучив страшенний сморід; далі, з кожним днем більше, його мучила неможливість рухатись, розправити кінцівки. Найдужче боліла спина.
Були такі години, коли Густав перебував немов у півсні. І були години дикого розпачу, години люті, гарячкових думок: хто ж, нарешті, для нього щось зробить? Але вже не було більше таких годин, коли б Густав мирився зі своєю долею. Він вже більше не думав «гам зу лтойве».
Дурний він був, що повернувся до Німеччини. Гейнріх і той інший хлопець мали рацію. Правильно роблять євреї, які залишались у Німеччині, коли сидять мовчки. Яка неймовірна гординя була вважати себе за кращого від якогось пана Вейнберга? Чи налагодив Більфінгер свої відносини з нареченою? Цей проклятий Більфінгер. Це він у всьому винний. Збити б йому його окуляри з квадратної морди. Ні, в усьому завинив Йоганнес Коген. Це він загяг його сюди. Йоганнес завжди і все отруював йому. Йоганнесові легко було присідати! Стрибати, мов ляльковий блазень, – це не така вже майстерність! От простояти дві хвилини на носках – це трохи важче, мій друже. Особливо при рахунку «три».
«Як звались приміщення, куди римляни замикали своїх рабів? Якийсь античний автор писав про них. Яка шкода, що я не можу пригадати його ім’я. На Максрегерштрасе мені здавалося, що я не зможу працювати, коли не матиму досить місця, щоб походжати туди-сюди. А чи не запропонувати мені тюремникам, щоб вони не давали мені обідати, а за це випустили на дві години? Вони цього не зроблять. Вони зламали масштаби. Пригадав. Колумелла – ось ім’я автора, що писав про рабів. А приміщення для рабів називались «ергастули». Моя пам’ять! У мене все ще непогана пам’ять».
«Я йолоп у квадраті. Кому це корисно, що я гину в цьому смороді? Всі мали рацію, немає нічого смішнішого за «мучеників». Йоганнеса Когена слід було б разок добре вдарити по морді. De mortuis aut bene, aut nihil.[21] Але все ж оперезати його таки слід було б. Анна мала б мене відрадити. Вона мала б замкнути мене в лікарню для нервових хворих. А все ж таки я дам Йоганнесові разок прямо в його жовту пику».