Уклавши дітей спати, фрау Вольфсон і фрау Еренрайх починають обговорювати різні домашні справи. А панове Вольфсон і Еренрайх обмінюються думками з питань політики й економіки. Чим більше скептицизму й квієтизму виявляє Маркус, тим пристрасніше захищає свої рішучі переконання Моріц Еренрайх.
– Глянь-но, – хвилюючись, каже він і дістає якусь газетну вирізку. – Ось що пише якийсь доктор Рост. «До цього часу є ще німці, які кажуть: звичайно, в усьому завинили євреї, та хіба немає чесних євреїв… Це дурниці. Адже якби кожний наці знав хоч би одного порядного єврея, то при дванадцяти мільйонах наці мало б бути дванадцять мільйонів порядних євреїв. Ну, а їх всього в Німеччині щось із шістьсот тисяч». Ні, ні, – заявив Моріц, – я не бажаю жити серед народу, який терпить «вождів» з подібною логікою.
Маркус Вольфсон роздумує над аргументом доктора Роста. Доброму продавцеві теж доводиться іноді розвивати сміливі погляди, але користуватись логікою доктора Роста при обслуговуванні покупців фірми Оппенгеймів, було б, мабуть, дуже ризиковано.
– А втім, – розповідає він Моріцеві, – до нього особисто фашисти ставляться загалом досить пристойно. Буває, звичайно, що покупці відмовляються від послуг продавців-євреїв, але лише в рідких випадках вони можуть відрізнити продавця-єврея від хрещеного. Був навіть випадок, коли покупець, прийнявши продавця-хрещеного за єврея, відмовився від його послуг і побажав, щоб з ним зайнявся саме він, Маркус Вольфсон.
Моріц, що походжав широкими кроками по кімнаті, глузливо зареготав:
– Ти видно прийдеш до розуму лише тоді, коли з забинтованою головою будеш милуватись краєвидом з вікна міської лікарні.
Маркус усміхнувся. Про себе він, щоправда, подумав, що йому теж відомий один з таких молодців, від яких усього можна сподіватись. У цьому переконаний він не менше від самого Моріца, і це не хто інший, як пан Рюдігер Царнке. Пан Царнке без церемонії викинув би його, Маркуса, на повному ходу з вагона підземки. Цим би він відразу убив двох зайців: вчинив би подвиг у націонал-соціалістському дусі й звільнив би квартиру для свого шуряка.
Моріц не міг угамуватись. А хто, скажіть, будь ласка, створив німецькій культурі світову славу? Десять мільйонів консервативних євреїв, що говорять на ідиші[8] цією старовинною німецькою мовою. Вони найглибше вірили в німецьку культуру. Вони самі протягом усієї війни підтримували німців. Дванадцять тисяч сімсот двадцять три німецьких євреї загинуло в останню війну – 2,2 відсотка всіх євреїв, що живуть у Німеччині, значно більше, ніж відповідний відсоток загального населення країни. При цьому не враховані хрещені євреї і діти від змішаних шлюбів. Коли їх сюди зарахувати, то буде вже близько п’яти відсотків, тобто цифра, що більш ніж удвоє перевищує відповідний відсоток загального населення. Тепер вони, німецькі євреї, мають за це все подяку.
– Ні, ні, мені тут нема чого більш робити. Досить. Залишилось зібрати всього вісімнадцять фунтів стерлінгів, і шлях у Палестину мені відкритий. Цього року ми востаннє тут з вами святкуємо свято Маккавеїв. Я тікаю.
Ханукальні вогні догорали. Маркус Вольфсон спокійно слухав шуряка, покурював третю з Моріцевих сигар, потягував старе Асбахське. В нього своя думка, а в Моріца своя. Було б навіть нецікаво, якби обоє думали однаково.
Коли в Моріца колючки в сидінні, нехай тікає на здоров’я в Палестину, він, Маркус, проводить його на поїзд, помахає йому на прощання ручкою. Але він залишиться на місці й буде чесно заробляти свій шматок хліба.
Цього вечора і Жак Лавендель запросив на святкування хануки двох гостей: племінника Бертольда й племінницю Рут Оппенгейм.
Жак Лавендель мав пристрасть до колекціонування старовинних предметів єврейського ритуалу. В нього було п’ять старовинних ханукальних світильників прекрасної роботи: два італійських – доби Ренесансу, польський – з двома міфологічними звірями і благословляючими руками, вюртемберзький – з фігурами птахів і дзвоником, і ще один чудний з Буковини, роботи вісімнадцятого століття, чомусь з годинником; цей світильник своєю абсурдністю особливо тішив Жака Лавенделя.
І тут співали цього вечора гімн: «Моаус Цур Ешуосі. твердиня й скеля мого спасіння».
Жак Лавендель співав своїм хрипким голосом, радіючи при тому, як дитина. Бертольд дивився на цього співаючого чоловіка з певною відчуженістю. Вогні й гімн нічого йому не промовляли. Ялинка говорила йому більше. З ханукальними обрядностями він просто мирився та й усе. Він прийшов, маючи таємну надію обговорити з дядею Жаком і з Гейнріхом свій прикрий інцидент з доктором Фогельзангом. Його лякало, що з того самого дня ця справа залишалася на місці, тоді як він знав, що її не ліквідовано. Від дня цього інцидента він ні з ким не говорив про це. Думка довіритись батькам або дяді Йоахимові була йому нестерпна. Найкраще мабуть зрозуміють його дядя Жак і Гейнріх.