Натомість гімназисти відчували надзвичайну повагу перед своїм товаришем. Він наочно показав їм, як реагував би який-небудь Вільгельм Тель або Арміній Германець на огидні витівки Карпера. Те, що він послався на самозахист, лише збільшувало його вагу. Перед спритним ворогом цілком припустимі були такі викрутки; вони походять з тієї самої північної хитрості, про яку завжди говорить Фогельзанг.
Довгий Телепень пишався у сяйві своєї слави. Викладачі панькалися з ним, як із сирим яєчком, хоч його успіхи не були задовільні. Влітку він одержить моторний човен і буде цілими днями їздити зі знайомими дівчатами на озері Тейпіц.
Тільки одна крапля гіркоти отруювала чашу його тріумфу. Він вчинив великий подвиг, – адже це був великий подвиг, це всі визнавали, – але той, заради кого він усе це затіяв, цього не визнавав.
Він крутився коло Гейнріха, благально заглядав йому в очі. Невже Гейнріх не скаже йому нарешті: «Я помилявся, Вернер. Я не думав, що ти здатний на такий подвиг. Пробач мені. Ось моя рука». Але нічого цього не було. Цілий тиждень взагалі нічого не було. Від холодного мовчання Гейнріха Довгий Телепень божеволів.
За тиждень він раптом підійшов до Лавенделя у шкільному дворі, якраз там, де він уперше говорив Гейнріхові про Карпера.
– Що ж, – сказав він, – заробив я тепер свої п’ятнадцять пфенінгів?
Він дивився Гейнріхові просто в очі, сповнений тріумфу, впевненості, почуття переваги.
Але Гейнріх холодно поглянув на нього.
– No, sir, – сказав він. І через хвилину додав роздратовано: – Коли хочеш, я відкладу ці п’ятнадцять пфенінгів до того часу, коли з’ясується, чи ти справді захищався.
Бліді щоки Вернера трохи почервоніли.
– А ти що, граєш роль поліцая? – різко спитав він.
Гейнріх знизав плечима. От і все. Вернер не хотів сам собі признатись, що помилився у значенні свого «подвига».
Проте на Гейнріха цей подвиг справив велике враження. Вчинок Довгого Телепня, цього damned fool, клятого дурня, збентежив усі його думки і почуття. Що він мав робити? Лише він знає про підготовку вбивства. В ушах його досі звучав писклявий Вернерів голос: «Ніж треба всадити цій свині в черево» і «Побачиш, я ще встромлю йому ніж у живіт». Він відчуває, що історія з олівцем і п’ятнадцятьма пфенінгами міцно зв’язує його з ланцюгом причин цього вбивства. Проте, що інше міг він відповісти, як не «ти з глузду з’їхав»? Всі вони з глузду з’їхали. Ціла країна – це будинок божевільних. Чи не повинен він, Гейнріх, сказати все, що знає, написати слідчому, що цей герой не герой, а хуліган, що це вбивство не наслідок самозахисту, а наперед задумане. Але чого досягне він, посвідчивши проти цього ідіота? Той, хто знає, знає, а інших він не навчить і вони йому не йнятимуть віри. Це створить лише ускладнення для нього, для його батька, для всіх Оппенгеймів, для Бертольда.
Батько, звичайно, відрадив би виказувати Ріттерштега. Навів би якісь солідні яскраві аргументи. І не розмовляючи з батьком, Гейнріх це добре знає і все ж щось спокушає його сказати про те, що йому відомо. Адже треба сказати те, що є. Не можна спокійно спостерігати, коли з якогось злочинного дурня роблять героя. Хоч який би малий був шанс на успіх, треба спробувати все ж прилюдно показувати, що цей молодець – злочинець і дурень. «Go ahead, Harry, – казав він іноді до себе: – Write to the atloney what happened»[10] – і напівсердито, напівжартівливо перекладав сам до себе: «Рушай, чоловіче!» Проте все ж розважливість перемагала. Він не сідав до столу, не писав, мовчазно тягаючи за собою скрізь те, що він знав.
Вернер Ріттерштег не схотів мовчки знести поразку, якої зазнав від Гейнріха. Коли з Гейнріхом нічого не вдієш, то – горе Оппенгеймові. Він написав листа Фріцові Ладевігу, голові футбольного клубу. Знову вніс пропозицію виключити Бертольда Оппенгейма з клубу за зневагу до германського духу.
До президії клубу входило дев’ять хлопців, в тому числі й Гейнріх. Фріц Ладевіг з незадоволенням доповів про пропозицію Ріттерштега. Хлопці мовчки глянули один на одного: Бертольд був добрим товаришем. Але з іншого боку, Вернера Ріттерштега вважали тепер за героя всієї школи, і не можна було просто без мотивування відхилити його пропозицію.
– Отже, ваша думка? – після паузи звернувся до зібрання Фріц Ладевіг.
– Ви, звичайно, розумієте, що коли Бертольда виключать, то й я піду, – просто заявив Гейнріх Лавендель, блідий, рішучий, ні на кого не дивлячись.
Незабаром мав відбутися матч з гімназією Фіхте, Гейнріх Лавендель був незамінний воротар.