– Гм, так, – сказав ректор Франсуа і глянув навколо себе. Крім двох малих учнів третього класу, не було нікого, навіть педеля Меллентіна. Він сказав, поборовши спазм у горлі: – Бачте, дорогий Оппенгейм, так уже повелося: Улісс цікавий, Улісс схильний до авантюр, Улісс потрапляє в печеру Поліфема. Це властиво всякій добі. Але невід’ємною частиною кожної доби є й те, що, кінець кінцем, Улісс перемагає Поліфема. Іноді цього доводиться чекати дещо довше. Я вже навряд чи доживу до цього, але ви доживете.
Учень Оппенгейм глянув на свого ректора. По суті, він у сімнадцять років здавався старшим за п’ятдесятвосьмирічного ректора.
– Ви дуже ласкаві, пане ректор, – сказав він.
Ці прості слова прозвучали як утіха для ректора Франсуа.
– Ось що, власне, я хотів вам сказати, Оппенгейм. Недавно вийшло з друку популярне видання «Гігантів» Дебліна. В цілому книжка дещо химерна, але в ній є дві басні, які треба, віднести до найкращих сторінок німецької прози. Слід було б їх внести в усі шкільні хрестоматії. Прочитайте їх, будь ласка, любий Оппенгейм. Одна з них про місяць, а друга – про собаку і лева. Вас без сумніву порадує, що навіть у наші часи в Німеччині ще пишуть такою прозою.
Учень Оппенгейм уважно вдивлявся у свого ректора. Потім з якоюсь дивною неуважністю він відповів:
– Дякую, пане ректор, я прочитаю ці речі.
Можливо, це похмурий спокій Бертольдового голосу так вплинув на ректора Франсуа, що він не міг стриматись. Він підійшов майже впритул до учня Оппенгейма, що був вищий за нього на зріст, і поклав йому обидві руки на плечі.
– Не втрачайте бадьорості, Оппенгейм, – сказав він. – Прошу вас, не втрачайте ви бадьорості. Ми повинні всі нести нашу долю. Що краща людина, то важче їй. Попросіть, будь ласка, свого дядю Густава показати вам листа, якого Лессінг написав після народження свого сина, це було, здається мені, 1777 чи 1778 року, – ваш дядя Густав знає, про що я думаю. Стисніть зуби, Оппенгейм, і тримайтеся.
Хоч ректор Франсуа не був саме тим, кого Бертольд вважав за справжнього чоловіка, проте ця розмова оберігла його на кілька днів від надмірної гіркоти. Наступного вільного дня він зайшов до дяді Густава і попросив того листа.
– Зрозуміло, листа писано в грудні 1777 року. Оригінал зберігається у Вольфенбуттлерівській бібліотеці. Прекрасний лист. Факсиміле видрукував Дюнцер.
Він показав Бертольдові листа. Бертольд прочитав:
«Любий мій Ешенбург, я скористався моментом, коли моя дружина лежить зовсім непритомна, щоб подякувати Вам за Ваше доброзичливе співчуття. Моя радість була така коротка, і я втратив його так неохоче, цього сина. Бо він мав так багато розуму. Не думайте, що небагато годин мого батьківства зробили з мене зоологічного батька. Я знаю, що я кажу. Хіба це не був розум, що його мусили витягати на світ залізними щипцями? Що він так скоро втямив, що з справою негаразд? Хіба це не був розум, що він скористався першою нагодою, щоб піти геть. Правда, він забирає з собою й матір. Бо мало надії, що я не втрачу її. Я теж хотів мати те, що мають інші люди. Не пощастило мені від того. Лессінг».
Бертольд далі перегорнув збірку листів, прочитав лист, писаний за тиждень:
«Мій любий Ешенбург, я ледве можу згадати, що за трагічного листа я вам написав. Мені дуже соромно, якщо там прохопилися хоч найменші ознаки розпачу. Надія, що моїй дружині покращає, кілька днів тому ще дуже поменшала. Дякую Вам за копію гецівської статті. Ці речі є тепер єдине, що може мене розважити. Лессінг».
І був там ще один лист, писаний за три дні після другого:
«Любий Ешенбург, моя дружина померла, і цього горя я зазнав. Я втішаю себе, що більше подібного горя не доведеться пережити, і стає легше. Отже я знову мушу починати самотньо прямуватиме життєвим шляхом. Будьте так ласкаві, любий Ешенбург, випишіть і надішліть мені з вашого великого Джонсона увесь розділ «Evidence»[11] з усіма відповідними цитатами».
Бертольд читав. Було трохи незвичайно, що ректор Франсуа порадив йому прочитати якраз цього листа про народження з допомогою щипців. Але Бертольд був зворушений. Те, що цей Лессінг біля смертної постелі своєї видимо дуже любимої дружини повідомляв друга про її смерть і, раніше, ніж устигло висохнути чорнило, просив прислати йому літературу для роботи – це було надзвичайно. Йому нелегко було, цьому письменникові Г. Е. Лессінгу. Коли він писав свого «Натана», оголошуючи себе прибічником рівноправності євреїв, тодішні фашисти заявляли, що його підкуплено. Проте ніхто не вимагав від нього, щоб він просив пробачення і зрікався написаного. Через півтораста років після того темніше стало в Німеччині.