Бертольд оглядав довгі високі ряди книжок. Це все Німеччина. І люди, що читають ці книжки, – Німеччина. Робітники, що в вільний свій час сидять у робітничих університетах та вивчають науку трудно зрозумілого Карла Маркса – Німеччина. І філармонічний оркестр – Німеччина. І автомобільні перегони на Афус[12] та робітничі спортивні ферейни – теж Німеччина. Але, на жаль, і книжка націонал-соціалістських пісень – Німеччина, і сволота в коричневій формі – теж. Чи це безглуздя справді пожере все інше? Чи справді залишаться правити безумці, замість потрапити до божевільні? Німеччино, моя Німеччино! Це захопило його зненацька. Він навчився володіти собою, він і зараз стримується. Але став смутний і червоний, так що дядя Густав підступив до нього, поклав йому на плече сильну, волохату руку і сказав:
– Голову вище, хлопче! У цій країні температура не падає нижче двадцяти дев’яти градусів.
Едгар Оппенгейм у конторі ларингологічної станції міської клініки підписав, не читаючи, ряд листів, поданих йому сестрою Геленою.
– Так, сестро Гелено, – сказав він, – а тепер можна мені ще збігати в лабораторію.
Він мав перевтомлений, загнаний вигляд. Сестра Гелена рада була б, щоб він з чверть години відпочив у лабораторії. Але цього не можна, ситуація була надто небезпечна. «На мою думку, – сказав їй таємний радник Лоренц, – тепер цю історію мала би взяти в свої руки якась солідна особа жіночої статі».
– На жаль, пане професор, – сказала вона, – я ще не можу вас відпустити. Прошу, прочитайте це, – і вона показала на кілька газетних вирізок.
– Ви дедалі суворіші до мене, сестро Гелено, – спробував Едгар усміхнутись. Він слухняно взяв вирізки, прочитав їх. Це були звичні напади, тільки тон їх був ще різкіший, вульгарніший. Там було сказано, що в одному з кожних двох випадків операція Оппенгейма кінчалась смертю оперованого. Едгар Оппенгейм для своїх убивчих дослідів-операцій використовує виключно пацієнтів третього класу. Це, нібито, ритуальні вбивства найвищого стилю, які єврей-лікар робить з усією публічністю, щоб дати змогу єврейській пресі курити йому фіміам. Очі лікаря потьмарились від гніву.
– Це вони вже пишуть цілі місяці, – різко сказав він, – хіба ви не могли звільнити мене від цього?
– Ні, – відповіла Гелена коротко.
Її голос після гучного незадоволеного голосу Едгара звучав удвічі тихше, але не менш рішуче.
– Ви не повинні далі заплющувати очі, пане професор, – сказала вона з тією суворістю, з якою примушувала пацієнта проковтнути неприємні ліки. – Ви повинні щось зробити проти цього.
– Але ж кожен знає, – нетерпляче сказав Едгар, – що ми маємо тільки 14,3 відсотка з летальним результатом. Навіть сам Варгуус визнає, що більш ніж у п’ятдесяти відсотках усіх випадків, які вважалися безнадійними, оппенгеймівський метод веде до цілі. – Едгар, спробувавши пом’якшити свою різкість, усміхнувся. – Я завжди готовий дати допомогу, сестро Гелено… Та коли в цих свиней вселився біс, то хіба саме я мушу його виганяти? Ви не повинні вимагати від мене забагато.
Але вона не піддалась на цей тон. Вона сіла, не мавши наміру так швидко закінчити розмову, і сиділа тут, міцна, тверда. Пояснювала йому, що статті цих газет читаються не медиками, а фанатизованою юрбою. Ця фанатизована юрба має вплив на долю міської клініки. Він не може це відкладати надалі. Він повинен скаржитись, – вимагала вона тихо, але рішуче, – негайно скаржитись. Чи він захоче ждати, поки таємний радник Лоренц натякне йому про це?
Едгар Оппенгейм віддавав належне логіці сестри Гелени, але відчував огиду до цієї справи.
– Люди, – різко зауважив він, – що пишуть такі статті, і ті, що вірять їм, підлягають лікуванню у божевільні, а не суду.
Він не може з ними порозумітись, так само як і з медикусами з пралісів, які запевняли, що пневмонію можна вилікувати, лише поклавши пацієнтові на око кал антилопи.
– Коли міністерство або старий Лоренц вважатимуть за потрібне спростувати писанину цих людців, то я не можу їм перешкодити. Але сам я цього не зроблю. Я не асенізатор.
Цього разу сестра Гелена не досягла успіху. Але вона і думки не мала відступати. Вона сьогодні ввечері знову розпочне дискусію, завтра ранком знову, завтра ввечері теж. Хіба цей великий учений, ця дитина, її професор Оппенгейм не уявляє собі, що діється навколо нього?
У лікарнях, в університеті, скрізь бездарні медики нюхом чули світанок для себе. Насувалася епоха, в якій уже не були вирішальними ні заслуги, ні обдарованість, а лише належність до певної раси. Сестра Гелена мала достатню природничу освіту, щоб знати, що в расовій теорії є стільки ж мудрості й дурості, скільки й у вірі в відьом та чортів. Але для всіх, кому таланти інших стояли на перешкоді, було привабливою річчю замінити брак власних заслуг доказом неєврейського свого походження. Щоправда, досі вони не насмілювались повстати проти її професора. Він належав до десятка або дюжини німецьких лікарів зі світовим ім’ям; його студенти, його хворі були віддані йому. Але хіба він не бачить, як, наприклад, загальна недоброзичливість впливає на його улюбленця, доктора Якобі? Маленький потворний чоловічок ставав усе полохливішим, незграбнішим, ледве наважувався підходити до своїх пацієнтів. А цей незрозумілий професор не хоче цього помічати, не хоче упевнитись, що справа з кандидатурою маленького Якобі пропаща, втішає його з незбагненним оптимізмом, що, мовляв, затвердження – це справа кількох днів.
12