Тільки безглуздий випадок вирвав Едгара Оппенгейма з тієї добровільної сліпоти, якою він досі захищався від похмурої дійсності. Одного вечора пацієнта третього класу, якого пильно лікували, впіймали на тому, що він всупереч суворій забороні лікаря курив сигару. В цього чоловіка була хвороба гортані; куріння шкодило не тільки іншим хворим у палаті, а найбільше самому йому. Санітарка ввічливо попросила хворого відмовитись на якийсь час від куріння. Він відбувався жартами, не слухався. Вона наполягала, він опирався. Нарешті вона мусила викликати на допомогу чергового лікаря, доктора Якобі. Побачивши маленького, некрасивого єврея, хворий зовсім сказився. Хрипким голосом він немов гавкав, що чхати він хотів на те, що єврейські лікарі йому наказують. Вся ця крамничка може йти під три чорти, а професор найпершим. Досить з нього правити тут за дослідного кролика. Він, німецький чоловік, уставить гарному панові професору пірце в німецьких газетах. Маленький доктор стояв перед ним сполотнілий, безпорадний. Інші пацієнти теж втрутились. Одягнені в синьо-смугасті халати, вони стовпились навколо доктора Якобі. З усіх боків, з ліжок линула до нього гавкуча, хрипка лайка, вигуки, прокльони. Доктор Якобі не мав для галасуючої, бунтуючої палати нічого, крім доводів розсудливості – цього найменш придатного засобу заспокоєння. Сестра Гелена натрапила на щасливу думку викликати доктора Реймерса. Цей заспокоїв «повстанців» двома-трьома міцними грубими прокльонами. Він не побоявся схопити підбурювача за плечі, міцно струснути ним, виставити його з лікарні. Інших він мужньо-грубуватим тоном умовив. Ті, що спочатку найголосніше висловлювались за бунтівливого курця, зауважили тепер, що він смердюк, який і від Гінденбурга і від Господа Бога не залишив би чистої волосини, і незабаром у палаті чути було тільки тихий голос сестри Гелени.
Зміни в меблевій фірмі Оппенгеймів, підбурні статті проти брата Густава, непристойні статейки проти нього самого Едгара мало бентежили: ця брудна сварка збила його з ніг. Він не міг збагнути, як це хворі, яким допомагали з такою старанністю й досвідченістю, нападали на своїх лікарів, незважаючи на очевидний успіх лікування.
Його вразило те, що навіть ці люди, які зазнали на собі позитивного впливу його лікування, наважились пожертвувати своїм здоров’ям заради цих під’юджувальних статтей. Він заявив сестрі Гелені, що порушить судову справу.
Вже наступного дня Едгар зробив візит професорові Мюльгейму. Він спитав Мюльгейма, чи не можна спонукати прокурора officio[13] розпочати справу, бо ж він, Едгар, все-таки державний службовець. Замість відповіді Мюльгейм спитав, у якому році народився Едгар. Тоді він добув коньяк виробу цього року і налив йому чарку. Його порізане зморшками хитре обличчя стяглося у безнадійну усмішку, він сказав:
– Боюсь, Едгаре, що ніякої іншої поради я не зможу вам дати.
Спантеличений, Едгар спитав: як це й чому? Хіба можна сумніватися у тому, що твердження цих газет – безсоромна брехня? На доказ того можна навести величезний матеріал, переконливий для всякого профана. Що ж може заважати йому порушити справу? Хіба вони живуть не у правовій державі?
– Як ви сказали? – перепитав Мюльгейм. Але, побачивши спрямовані на нього злякані очі розмовника, пояснив: – Якби ви прийшли до мене ще місяць тому, Едгаре, коли хоч якоїсь частини законів принаймні формально додержувались, то й тоді, як сумлінний адвокат, я мусив би відрадити вам подавати скаргу. Адже ці газетні писаки старалися б довести свою правоту.
– Але ж… – роздратовано перебив Едгар.
– Знаю, знаю, – махнув рукою Мюльгейм, – довести це вони не спромоглися б. Але ваші противники накомпонували б нових ще абсурдніших і брудніших обвинувачень, суд порушував би все нові й нові додаткові слідства і на вашу голову вилили б стільки бруду, що від самого обурення ви могли б сконати. Не забувайте, Едгаре, що наші противники мають над нами величезну перевагу – безумовну відсутність чесності. Отже через те вони тепер при владі. Вони завжди застосовували такі примітивні засоби, які іншим здавались просто неможливими, та в кожній іншій країні вони б і були неможливі. Майже всіх скільки-небудь значних керівників лівих вони попросту постріляли одного за одним. І цілком безкарно. Повірте мені, Едгаре, в цілій Німеччині не знайдеться тепер жодного судді, який засудив би цих газетних писак. А після виборів до рейхстагу ви не знайдете жодного суду, який би тільки прийняв таку скаргу.