– Адже вони злісно перекрутили мої слова, – сказав Бертольд. – Мене примушують відмовитись від того, чого я зовсім не говорив. Слава Армінія, міф Армінія, я добре пригадую все, що ти мені тоді пояснював, дядю Йоахиме. Це було найрозумніше з усього, що мені казали про Армінія, і я це прекрасно засвоїв. Саме це я й хотів вивести у висновках. Але, щоб прийти до цього висновку, я мусив спочатку викласти факти, історичні факти, і викласти їх якомога ясніше. Я говорив тільки те, що всякий знайде в Момзена і Дессау. Невже я тепер мушу піти туди й визнати, що я поганий німець, тому що я сказав правду?
Йоахим Ранцов нервував, втрачав терпіння. Спочатку хлопець здавався розумним, а тепер вигадує усякі труднощі. У Лізелотти й без того досить клопоту. В усіх тепер не оберешся турбот. А тут ще ця історія. І через кого? Через Германа Херуска.
– Боже мій, – сказав він з незвичною для нього легковажністю, – невже в тебе немає іншого клопоту? І чи обходить тебе, нарешті, справа Германа Херуска?
Але тут же він пожалкував про сказане. Бертольд зблід ще дужче, схопив чарку, незграбно перекинув її в рота, поставив на стіл. Схопив знов і допив усе до останньої краплини. Тільки тепер Ранцов помітив, який змучений вигляд має хлопець.
– Але тебе, дядю Йоахиме, це обходить?
Він гірко стиснув губи й дивився на Ранцова визивним і обвинувачувальним поглядом.
Йоахим Ранцов заперечливо махнув довгою рукою, немов перекреслював щось. Хотів щось сказати. Та що, справді, хіба він повинен звітувати хлопцеві?
Але Бертольд, не чекаючи відповіді, знов заговорив.
– Ти думаєш, – сказав він, – мене Арміній не обходить тому, що в мені тече єврейська кров. Адже ти це хотів сказати, правда?
– Не говори дурниць! – серйозно розсердився Ранцов. – Випий краще ще чарку.
– Дякую, – сказав Бертольд. – Я не бачу, що інше ти міг мати на думці, – настирливо повторив він.
– Я сказав те, що думаю – не більше і не менше, – різко заперечив Ранцов. – Я серйозно протестую, Бертольде, проти того, щоб ти приписував мені такі безглузді думки.
Бертольд знизав плечима.
– Ти, звичайно, маєш рацію, дядю. Ти не мусиш давати мені звіт.
У його тоні бриніла така гіркота й такий сум, що Йоахим Ранцов, забувши про власні переживання, почав палко заспокоювати племінника, якого любив.
– Я припускаю, що не дуже вдало висловив свою думку, ми всі тепер такі заклопотані. Проте, як могло тобі спасти на думку, що я здатний сказати щось подібне, – цього я зовсім не збагну.
Бертольд кілька разів хитнув масивною головою. Цей рух робив часто його батько. Він мав вигляд такий сумний і дорослий, що Ранцову стало шкода хлопця.
– Будь же розумний, Бертольде, – сказав він, і в його тоні було і прохання, і пробачення. – Послухай доброї поради. Людині у п’ятдесят років нелегко вирішити, як би вона вчинила на твоєму місці. Коли мені було стільки років, скільки тобі тепер, час був інший. У той час, щиро кажу, я б на твоєму місці не став зрікатися своїх слів. А тепер, бувши на твоєму місці, я певен, або, щоб не збрехати, майже певен, що зрікся б. Для тебе й для всіх нас буде краще, коли ти це зробиш.
Тільки Бертольд пішов, Ранцов подзвонив до сестри. Він коротко розказав Лізелотті про розмову з Бертольдом і чесно сказав, що був не на висоті у цій розмові. Нехай Лізелотта спробує вплинути на хлопця.
Але Йоахим Ранцов говорив не з тією Лізелоттою, яку він знав. Від колишньої Лізелотти нічого не залишилося. Йоахим неодмінно мусить прийти, – настирливо просила вона, – він мусить допомогти їй. Їй цілими днями доводиться удавати перед чоловіком і сином надзвичайну впевненість. Вона більш не може. Їй страшенно соромно перед ними обома за своє німецьке походження. Вона так втомилась, – скаржилась Лізелотта, – їй хочеться перед кимось виговоритися.
Ранцов ласкаво втішав її. Він знайшов слова, які йому самому здавалися майже правдивими; він палко жалкував, що хоч на хвилину міг розпуститися перед юнаком. Цього не можна робити, на жодну хвилину не можна втрачати твердість. Бідна Лізелотта повинна цілий день удавати якусь танцювальну капелу на потопаючому кораблі. А він мав би протягом двадцяти хвилин протриматись, та й то здав.
Він стиснув свої довгасті губи. Викликав міністерського радника Фрезе, того, що був у немілості, у проскрипції. Запросив його обідати з ним разом у Кемпінського,[14] де їх всі могли бачити.
А Бертольд тим часом знов бігав вулицями великого міста Берліна. Настав вечір, похолоднішало. Спалахнули перші вогні вітрин, перші світлові реклами й фари окремих автомобілів, але вуличне освітлення ще не було увімкнуте. Бертольд і сам не знав, чому він не сів у трамвай або в підземку. Він ішов, ішов дуже швидко, немов у терміновій справі. У неділю, за тиждень – вибори. Вулиці сповнені натовпом, скрізь антиєврейські плакати й коричневі сорочки фашистів. Хоч як поспішав Бертольд, він усе ж вдивлявся у прохожих, заглядав у сотні облич, яскраво, надзвичайно швидко відбиваючи їх у своїй уяві. Але раптом, коли хтось відповів гострим поглядом на його погляд, йому спало на думку, що, без сумніву, тисячі з цих людей на вулицях читали статтю про нього. Його охопив шалений жах, здавалось, що на нього можуть напасти, вбити його, вбити розбійницьким чином, як Довгий Телепень заколов редактора Карпера.