Обережно пробує Густав пояснити Мюльгеймові, чому він не може виїхати зараз з Берліна. Лессінг іде в нього чудово. Фрішлін звик працювати з ним, робота чудово посувається вперед. Книжку не можна кинути. Та й чи не занадто темними здаються Мюльгеймові події? Густав стає красномовним. Він пробує власними доводами переконати самого себе. Але заговоривши, він наперед знає, що Мюльгейм має рацію. Досі Мюльгейм завжди мав рацію. Все, що він, Густав, говорить, – завжди сентиментальне й нікчемне, а слова Мюльгейма завжди реальні. Він продовжує свою промову, але вже без всякого захвату.
Мюльгейм помітив цю в’ялість. Він очікував, що Густав буде брикатись значно енергійніше. І він полегшено зітхнув. Якби Густав був упертіший, у Мюльгейма цієї тяжкої ночі не вистачило б сил з ним справитись.
Густав бачив, який Мюльгейм змучений. Як же дратує це різке світло! Густав підвівся і вимкнув верхні лампи. Тим часом Мюльгейм знову опанував себе.
– Не жуй вату, Оппенгейм, – сказав він. – Не обдурюй себе. Ці молодчики здійснюють те, що вони давно вже вирішили. А вирішили вони зробити м’ясний фарш із тих противників, які здаються їм більш-менш значними. Вони ідіоти, і тому вважають тебе за серйозного ворога. Повторюю – тікай. Виїжджай в Данію або в Швейцарію. І не змушуй мене стирчати тут і годинами умовляти тебе, – розсердився він раптом. – У мене й без того досить діла. Завтра у мене гарячий день. Я хотів би три-чотири години поспати. А ти мене не позбудешся, поки не даси згоди на від’їзд. Ну скажи «поїду», Оппенгейм.
Густав бачив наполегливість, схвильованість Мюльгейма. Він вірив йому, хоч і не міг збагнути деталей.
– А ти поїдеш зі мною? – спитав він з дитячою наївністю.
– Ах, зрозумій же ти, що я не можу їхати, – нетерпляче, майже грубо відповів Мюльгейм. – Мені ніщо не загрожує, принаймні зараз. Я ніколи не ставив себе в такі ризиковані обставини, як ти. І мені залишатись тут важливіше, ніж тобі з твоїм Лессінгом. Завтра в моєму бюро сидітимуть п’ятнадцять-двадцять чоловік і для них я – остання соломинка, за яку вони можуть ухопитися, гинучи. Проте, не викладати ж мені тут весь кодекс законів, – урвав він свою промову і встав. – Кажу тобі востаннє: якщо в тебе нема бажання потрапити в тюрму або зазнати ще чогось гіршого – тікай.
Густав раптом заспокоївся. Він любив, коли у Мюльгейма з’являвся простацький тон. Це завжди було ознакою того, що Мюльгейм має рацію. Сухо, в тон Мюльгеймові, Густав сказав:
– Смійся, але я згоден. Я їду. Завтра. Ну ось, а тепер давай вип’ємо ще по чарці і ти підеш додому і ляжеш спати. Коли хочеш, ночуй у мене. Але май на увазі, я даю тобі два-три дні на урегулювання твоїх справ, а потім ти приїдеш до мене.
Мюльгейм шумно зітхнув.
– Нелегко опікувати тебе, Оппенгейм. Таксі прождало там не менше, як на дві марки, запишу на твій рахунок, мій любий.
Густав провів його до таксі.
– Дякую, Мюльгейм, – сказав він. – Я поводився, як ідіот, затягнувши на три тижні нашу незгоду.
– Не мели дурниць, – відповів Мюльгейм. Він забрався в таксі, сказав шоферові адресу і тут же заснув.
Густав повернувся до себе. Прийнявши холодний душ, він відчув бадьорість і збудження. Він мусив поділитись з ким-небудь новиною, що звалилася на нього. Подзвонив Сибілі.
Сибіла, прокинувшись від телефонного дзвінка, розсердилась, надулась, як дитина. Вона була увечері в опері, Густав знав про це. Вона була там з Фрідріхом Вільгельмом Гутветтером, – цього Густав не знав, – а після театру запросила Гутветтера до себе, у свою маленьку, гарненьку квартиру, і ще працювала з ним. Так, останнім часом великому есеїстові[15] дедалі дужче подобалася Сибіла Раух, подобалась її здатність все хутко засвоювати, подобався її приємний холодок. Не тільки уславлений том «Перспективи західної цивілізації» з особливо шанобливим написом автора лежить на нічному столику Сибіли, Фрідріх Вільгельм Гутветтер не пропускав дня, щоб не довідатися про успішність її роботи. У своєму старомодному вбранні, спокійний і лагідний, він сидів у її гарненькій кімнаті, дивлячись на неї променистими дитячими очима, допомагаючи їй терплячою порадою. Сибіла з прихильністю приймала ознаки його уваги. Якби Густав спитав її, вона не стала б приховувати цього. Але останніми днями він був дуже зайнятий собою і не питав.
Вона пізно засиділася з Гутветтером і була страшенно незадоволена, що Густав розбудив її. Він повідомив її, що завтра виїжджає. Справа дуже негайна. Чи не поїде вона з ним? Для нього це має велику вагу. Він хотів би невідкладно поговорити з нею про все. Чи не може він до неї приїхати? Його дуже розчарувала й образила її рішуча відмова. Їй хочеться спати, а в напівсонному стані вона не любить розв’язувати складні питання. Але вона обіцяє приїхати до нього завтра дуже рано.