Простояти дві години, здавалося б, легко. Але для людини під п’ятдесят, не звичної до фізичного навантаження, це трудно. Різке світло та його відблиск на стінці мучили очі, кумкання грамофона – вуха. Нарешті, години через дві, що здались йому вічністю, тюремщикам дійсно набридло дивитись на його спину. Вони наказали йому повернутися і знов довго водили сходами і темними коридорами, поки нарешті заштовхнули в маленьку кімнату, погано освітлену. Цього разу за столом, на якому горіли свічки, сидів штурмовик із трьома зірками.
– Чи не маєте ви ще якогось бажання. Можливо, ви щось хочете замовити, – спитав він Мартіна.
– Передайте привітання панові Вельсу, – загадково сказав Мартін.
Штурмовик якось невпевнено глянув на нього.
Знов його оточили конвоїри. Мартін з охотою поговорив би з ними, але він занадто стомився. Далі він розмовляв з пакувальником Гінкелем. Гінкель був у цивільному.
– Я поручився за вас, пане Оппенгейм, – сказав Гінкель, допитливо дивлячись на Мартіна вузенькими оченятами. – Врешті, ми вже багато років працюємо разом. Я гадаю, що краще для вас поступитися. Дайте розписку, що ви коритиметесь постановам місцевого комітету і виженете чотирьох чоловіків, і тоді ви вільні.
– Я бачу, пане Гінкель, що ви бажаєте мені добра, – миролюбно відповів йому Мартін. – Але тут я не буду з вами вести ділові розмови. Про справу я розмовляю тільки на Гертраудтенштрасе.
Пакувальник Гінкель знизав плечима.
Мартіна відвели в маленьку камеру і вказали йому на нари. В нього боліла голова. Боліло тепер і плече, по якому його вдарили. Він намагався пригадати слова з «Отче наш», але їх витісняла єврейська молитва по вмерлих, яку він недавно так часто промовляв.
Як добре, що його залишили самого, він був дуже виснажений. Світ не вимкнули, і це перешкоджало йому заснути.
Ще не розвиднілось, коли його привели в приміщення, де був перший допит. Тепер за столом із знайомим Мартинові свічником сидів штурмовик не з дубовим листом, а тільки з двома зірками.
– Ви вільні, пане Оппенгейм, – сказав він. – Залишилося тільки виконати деякі формальності. Будьте ласкаві, підпишіть оце.
Він мусив підписати свідоцтво про те, що з ним добре поводились. Мартін прочитав папірець і похитав головою.
– Якби я, наприклад, поводився так з моїми службовцями, – не знаю, чи підписали б вони такий папірець.
– Сподіваюсь, ви не хочете сказати цим, що з вами поводилися погано, – засичав на нього штурмовик.
– Добре, – сказав Мартін, – я не скажу цього.
І він підписався.
– Тепер ще оце, – сказав штурмовик.
Він поклав перед Мартіном ордер на сплату двох марок: марку за приміщення, марку за харчування і послуги.
«Музика, значить, безплатно», – подумав Мартін. Він сплатив дві марки, одержав квитанцію.
– На все добре, – попрощався він.
– Хайль Гітлер! – відповів штурмовик.
Вийшовши на вулицю, Мартін відчув раптом страшенну кволість. Ішов дощ, вулиці були порожні, до ранку залишалось ще багато часу. Не минуло ще й доби, як його забрали. Хоч би як-небудь дістатись додому. Ноги не слухають його. Півцарства за таксі. Ось стоїть шупо.[16] Шупо уважно дивиться на Мартіна. Можливо, він вважає його за п’яного, а можливо, він бачить, що Мартін вийшов з казарми штурмовиків. Регулярна поліція ненавидить штурмовиків, називає їх «коричневою чумою». Так чи інакше, шупо підходить до Мартіна і приязно запитує:
– Що вам таке, пане, ви нездужаєте?
– Чи не покличете ви мені таксі, пане вахмістр? – каже Мартін. – Я й справді нездужаю.
– Єсть, пане, – каже шупо.
Мартін сідає на сходи найближчого ґанку, він заплющив очі. Забите плече болить тепер дуже. Напевне, чудне видовище являє собою хазяїн меблевої фірми Оппенгеймів, що тиняється серед ночі на вулиці, розтерзаний, у синцях. Але яка насолода не стояти, а сидіти і мати право заплющити очі. Хоч як погано йому, все ж він і відпочиває. І як приємно охолоджує дрібний дощ. Ось і таксі. Шупо допомагає йому сісти, і він з останніх сил мимрить адресу. Він сидить у таксі, певніше, лежить, як труп, спить і – що зовсім йому не властиво – хропе. Це якась суміш хропіння й хрипіння.
Під’їхавши до дому на Корнеліусштрасе, шофер дзвонить. Відчиняє сама Лізелотта, за нею вискакує напіводягнений портьє, збентежений і радий. За допомогою портьє Лізелотта заводить Мартіна нагору. У «зимовому садку» він спинився. Він опустився в крісло, знов заплющив очі, заснув – хропе. Покоївка теж прокинулась. Вона підходить, бачить Мартіна, каже щось перелякане, радісне.