Як тільки Штірліц упевнився, що політику рейху часто роблять люди, які критично ставляться до одвічних ідей цієї політики, він зрозумів, що його охопила інша ненависть до цієї держави — не та, що була досі, а люта, інколи сліпа. В сутності цієї сліпої ненависті була любов до народу, до німців, серед яких він прожив ці довгі дванадцять років. «Введення карткової системи? — В цьому винні Кремль, Черчілль та євреї. Відступили під Москвою? — В цьому винна російська зима. Розбиті під Сталінградом? — В цьому винні зрадники-генерали. Зруйновано Ессен, Гамбург і Кіль? — У цьому винен вандал Рузвельт, який іде на поводі в американської плутократії». І народ вірив цим відповідям, які йому готували люди, що не вірили в жодну з цих відповідей. Цинізм звели в норму політичного життя, брехня стала необхідним атрибутом повсякденності. З'явилося якесь нове, не бачене досі поняття правдобрехні, коли, дивлячись одне одному в очі, люди, які знали правду, говорили одне одному брехню, знову ж таки точно розуміючи, що співрозмовник приймає цю необхідну брехню, порівнюючи її з відомою йому правдою. Штірліц зненавидів тоді безжалісне французьке прислів'я: «Кожен народ заслуговує свого уряду». Він міркував: «Це націоналізм навиворіт. Це виправдання можливого рабства й злочину. Чим винен народ, доведений Версалем до голоду, злиднів і відчаю? Голод породжує своїх «трибунів» — Гітлера та всю іншу банду».
Був час, коли Штірліц боявся своєї глухої, важкої ненависті до «колег». Серед них було немало спостережливих і пильних людей, які вміли дивитися в очі й розуміти мовчання.
Він дякував богові, що вчасно «замонтував» хворобу очей, і тому майже завжди ходив у димчатих окулярах, хоча спершу ломило в скронях і розколювалася голова — зір же в нього був чудовий.
«Сталін правий, — думав Штірліц. — Гітлери приходять і відходять, а німці залишаються. Але що з ними буде, коли згине Гітлер? Не можна ж сподіватися на танки — наші й американські, які не дозволять відродити нацизм у Німеччині? Чекати, поки вимре покоління моїх «товаришів» і по роботі, і за віком? Вимираючи, не покоління встигне розтлити молодь, дітей своїх, бацилами виправданої брехні і вдавленого в серця й голови страху. Вибити покоління? Кров породжує нову кров. Німцям треба дати гарантії. Вони повинні навчитися користуватися свободою. А це, мабуть, найскладніше: навчити народ, цілий народ, користуватися найдорожчим, що відпущено кожному, — свободою, яку надійно гарантує закон…»
Певний час Штірліцу здавалося, що масове, глухе невдоволення апарату при абсолютній сліпоті народу — з одного боку і фюрера — з другого ось-ось обернеться путчем партійної, гестапівської й військової бюрократії. Цього не сталося, бо кожна з трьох цих груп бюрократів дбала про свої інтереси, про свої особисті вигоди, про свою невеличку мету. Як і фюрер, Гіммлер, Борман, вони клялися рейхом і німецькою нацією, але вони думали тільки про себе, тільки про своє власне «я»; чим далі вони відривалися від інтересів і потреб простих людей, тим більше ці потреби й інтереси ставали для них абстрактними поняттями. І чим довше «народ мовчав», тим частіше Штірліц чув від своїх «колег»: «Кожна нація заслуговує свого уряду». Причому говорили про це з гумором, спокійно, іноді глузливо.
«Тимчасові правителі — вони живуть своєю хвилиною, а не днем народу. Ні, — думав Штірліц, — ніякого путчу вони не вчинять. Не люди вони, а миші. І загинуть, як миші, — кожен у своїй норі…»
…Мюллер, сидячи в улюбленому кріслі Штірліца, біля каміна, спитав:
— А де розмова про шофера?
— Не вмістилась. Я ж не міг говорити Борману; «Одну хвилинку, я перемотаю плівку, партайгеносе Борман!» Я сказав йому, що мені пощастило дізнатися, ніби ви, саме ви, доклали максимум зусиль, аби врятувати життя шофера.
— Що він відповів?
— Він сказав, що шофера, мабуть, зламали після тортур у підвалах і він більше не може йому вірити. Це його не дуже цікавило. Отже, у вас розв'язані руки, обергрупенфюрер. Про всяк випадок потримайте шофера в себе, і нехай його як слід нагодують. А там видно буде.
— Ви думаєте, ним більше не поцікавляться?
— Хто?
— Борман.
— Смисл? Шофер — відпрацьований матеріал. Про всяк випадок я потримав би його. А от де російська «піаністка»? Вона зараз дуже знадобилася б нам. Як там у неї справи? Її вже привезли з госпіталю?