Даллес. Що з ними зроблять у найближчому майбутньому?
Вольф. Надійшов наказ знищити їх.
Геверніц. Чи можуть виконати цей наказ, коли вас тут не буде?
Вольф. Так.
Даллес. Можна вжити якихось заходів, щоб не допустити виконання цього наказу?
Вольф. Полковник Дольман лишиться замість мене. Я вірю йому, як собі. Даю вам слово джентльмена, що цей наказ не буде виконано.
Геверніц. Панове, ходімо на терасу, я бачу, вже накрили стіл. Там буде приємніше вести розмову, бо тут душно…»
Уночі Кет з дітьми від'їжджала до Парижа. Вокзал був безлюдний, тихий. Періщив дощ. Сонно попихкував паровоз. На мокрому асфальті розпливчато зміїлися відображення ліхтарів. Кет, не втихаючи, плакала, бо тільки тепер, коли спало страшне напруження цих днів, у її очах, не зникаючи ні на хвилину, стояв Ервін. Вона бачила його весь час в одному кутку: коло рояля за радіолами, які він так любив ремонтувати в ті дні, коли в нього не було сеансів радіозв'язку з Москвою…
Штірліц сидів у маленькому вокзальному кафе біля великого скляного вікна: звідси йому було видно весь состав.
— Мосьє, — сказала дебела усмішлива офіціантка.
— Сметани, будь ласка, і чашку кави.
— З молоком?
— Ні, я випив би чорної кави.
Офіціантка принесла йому каву й збиту сметану.
— Знаєте, — сказав Штірліц, винувато посміхнувшись, — я не їм збитої сметани. Це в мене з дитинства. Я просив звичайну сметану, просто півсклянки сметани.
Офіціантка мовила:
— О, пробачте, мосьє…
Вона розгорнула прейскурант і швидко погортала його.
— У нас сметана восьми сортів, є й збита, і з варенням, і з сиром, а от простої сметани в нас немає. Вудь ласка, пробачте мені. Я піду до кухаря й попрошу його придумати що-небудь для вас. У нас не їдять простої сметани, але я постараюся щось зробити…
«У них не їдять простої сметани, — подумав Штірліц. — А в нас мріють про звичайнісіньку скоринку хліба. А тут нейтралітет: вісім сортів сметани, і вважають за кращу збиту. Як, мабуть, добре, коли нейтралітет. І для людини, і для держави… Тільки коли минуть роки і ти раптом збагнеш, що, поки ти зберігав нейтралітет і їв збиту сметану, головне пройшло мимо. Ні, це страшно: завжди зберігати нейтралітет. Який, к чорту, нейтралітет? Коли б ми не зламали Гітлера під Сталінградом, він окупував би цю Швейцарію — і тю-тю нейтралітет разом із збитою сметаною».
— Мосьє, от вам проста сметана, яку ви замовляли. Вона коштуватиме трохи дорожче, бо такої немає в прейскуранті.
Штірліц раптом засміявся.
— Гаразд, — сказав він. — Це вже не так важливо. Спасибі вам.
Поїзд повільно рушив. Він дивився в усі вікна, але обличчя Кет так і не побачив: мабуть, вона забилася в купе, як мишка, із своїми малюками.
Він подивився вслід поїзду, який відходив, і підвівся з-за столу. Сметану він так і не з'їв, а каву випив.
Молотов викликав посла Великобританії сера Арчібальда Керра в Кремль на восьму годину вечора. Молотов не став запрошувати посла США Гаррімана, знаючи, що Керр — досвідчений, кадровий розвідник і вести з ним розмову можна буде без тієї зайвої емоційності, яку завжди вносив Гарріман.
Тричі стиснувши великим і вказівним пальцями картонний мундштук «Казбека», Молотов закурив: його вважали заядлим курцем, хоча він ніколи не затягувався. Він був надто стриманий з Керром, і гострі темні очі його поблискували з-під скелець пенсне похмуро й насторожено. Розмова була коротка: Керр, прочитавши ноту, яку передав йому перекладач наркома Павлов, сказав, що він негайно доведе її текст до відома уряду його величності.
«Підтверджуючи, що Вашого листа одержано… з приводу переговорів у Берні між німецьким генералом Вольфом і офіцерами з штабу фельдмаршала Александера, я повинен сказати, що Радянський уряд у цьому вбачає не непорозуміння, а щось гірше.
З Вашого листа від 12 березня, як і з доданої до нього телеграми від 11 лютого маршала Александера Об'єднаному штабу, видно, що німецький генерал Вольф і особи, які його супроводжують, прибули в Берн, щоб вести з представниками англо-американського командування переговори про капітуляцію німецьких військ у Північній Італії. Коли Радянський уряд заявив про необхідність участі в цих переговорах представників радянського військового командування, Радянському уряду відмовили в цьому.
Таким чином, у Берні протягом двох тижнів за спиною Радянського Союзу, який несе на собі основний тягар війни проти Німеччини, ведуться переговори між представниками німецького військового командування, з одного боку, і представниками англійського й американського командування — з другого. Радянський уряд вважає це абсолютно неприпустимим…