Штірліц ніяк не міг від неї відчепитися; він уже впізнав зв'язкового по люльці, портфелю й по бумажнику, він повинен був налагодити контакт, але ніяк не міг відчепитися від математички.
— Іди на вулицю, — сказав Штірліц. — Я зараз буду.
Зв'язковий передав йому, що Центр не може наполягати на поверненні Юстаса до Німеччини, розуміє, як це складно в нинішній ситуації і чим це може йому загрожувати. Одначе, коли Юстас відчуває в собі сили, Центр, звичайно, був би зацікавлений у його поверненні до Німеччини. Але Центр залишає остаточне вирішення цього питання на розсуд товариша Юстаса і повідомляє, що командування звернулося до ДКО й Президії Верховної Ради з поданням про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу за розгадку операції «Кросворд». Якщо товариш Юстас вважає за можливе повернутися до Німеччини, тоді йому буде передано зв'язок: два радисти, яких закріплено в Потсдамі й Веддінзі, перейдуть у його розпорядження. Точки надійні, їх «законсервували» два роки тому.
Штірліц спитав зв'язкового:
— Ви маєте хоч трохи часу? Якщо у вас є десять хвилин, тоді я напишу маленьку записочку.
— Десять хвилин у мене є — я встигну на паризький поїзд. Тільки…
— Я напишу по-французьки, — посміхнувся Штірліц, — лівою рукою й без адреси. Адресу знають у Центрі, там передадуть.
— З вами страшно розмовляти, — зауважив зв'язковий, — ви прозорливий.
— Який я прозорливий…
Зв'язковий замовив собі велику склянку апельсинового соку й закурив. Курив він невміло, подумав Штірліц, мабуть, недавно почав і не дуже звик до сигарет: він раз по раз розминав пальцями тютюн, ніби це була гільза папіроси.
«Образиться, коли скажу? — подумав Штірліц, вирвавши з блокнота три невеличкі аркушики. — Нехай образиться, а сказати треба».
— Друже, — мовив він, — коли курите сигарету — не забувайте, що вона відрізняється од папіроси.
— Спасибі, — відповів зв'язковий, — але там, де жив я, тепер сигарети курять саме так.
— Це нічого, — сказав Штірліц, — ви мене хвацько вщипнули. Молодець. Не сердьтеся.
— Я не серджусь. Навпаки, мені дуже дорого, що ви такий уважний…
— Уважний? — перепитав Штірліц. Він злякався — не зразу згадав значення цього слова.
«Любов мся, — почав писати він, — я думав, що ми з тобою побачимося цими днями, але, мабуть, це буде трохи пізніше..»
Коли він попросив зв'язкового підождати, він вирішив, що зараз напише Сашеньці. Все промайнуло перед його очима: і його перша зустріч з неюу владивостоцькому ресторані «Версаль», і прогулянка на березі затоки, перша їхня прогулянка в задушний серпневий день, коли зранку збирався дощ і небо зробилося важке, фіалкове, з червонуватими закрайками і дуже білими, немов розпеченими, даля-ми, які здавалися налитим продовженням моря.
Вини зупинилися біля рибалок — їхні шаланди були розмальовані на зразок японських у синьо-червоно-жовті кольори, тільки замість драконів носи шаланд прикрашалися портретами русоволосих красунь з блакитними очима.
Рибалки щойно повернулися з моря й чекали воза з базару. Рибини в них були тупорилі, жирні — тунці. Хлопчина років чотирнадцяти варив юшку. Полум'я багаття було жовтуватим через те, що липуча спека ввібрала в себе всі кольори — і трави, і моря, і неба, і навіть багаття, яке в іншу пору горіло б червоно-голубим, зримим.
— Гарна буде юшечка? — спитав він тоді.
— Жирна юшка, — відповів старшина артілі, — відтягує і зеленить.
— Як це? — спитала Сашенька здивовано. — Зеленить?
— А від неї стаєш молодим, — відповів старий, — здоровим… Ну, а коли молоде — то воно й зелене. Покуштуйте юшечки, коли не гидуєте.
Він витяг з-за кирзової халяви дерев'яну ложку й простяг її Саші. Ісаєв тоді внутрішньо напружився, боячись, що ця тендітна донька полковника генерального штабу, поетеса, відмовиться «покуштувати» юшку або гидливо подивиться на немиту ложку, але Саша, подякувавши, сьорбнула, примружилась і сказала:
— Господи, яка ж смачна, Максиме Максимовичу!
Вона спитала старого артільника:
— Можна ще?
— Їжте, голубонько, їжте, — відповів старий, — ми звикли, нас море балує.
— Ви розмовляєте дуже гарно, — мовила Саша, дмухаючи на гарячу юшку, — дуже красиво, дідусю.
— Та де там, голубонько, — засміявся старий, показуючи ряд жовтих великих зубів, — я ж по-простому говорю, як усередині себе чую.
— Тому у вас слова такі великі, — серйозно сказала Саша, — не стерті.
Артільник знову розсміявся: