Таким чином, українці здобули сливе всі виборчі мандати, призначені їм по новому виборчому закону, і тільки в одній виборній окрузі той мандат, та й то дякуючи незвичайним надужиттям і шахрайствам з боку адміністрації, їм довелось оддати вшехполякові. Коли пригадати, що українців живе в Австрії більше 3,000,000 і поділити це число на загальне число послів, то вийде, що один український депутат припадає на 102,407 душ, тоді як один польський на 51,860, а один італійський на 38,270 душ. З цієї цифрової ілюстрації ми бачимо, що все людне виборче право, заведене в Австрії, не однакове дає право різним націям — одним більше, другим — менше. Непропорціонально малі права дає воно українській людності, так що з цього боку українців найгіршому становищі опинились.
Загальне число українських депутатів було б трохи більшим, коли б на заваді цьому не стали специфічні стосунки між польською та українською соціял — демократичними партіями. Так, приміром, не виставив своєї кандидатури по Львову один з визначних українських діячів, лідер української соціял — демократії, Микола Ганкевич. Маючи надзвичайну популярність в Галичині, і зокрема у Львові, маючи неоціненні заслуги в справі організації польської соціял — демократії, д. Ганкевич приневолений був не виставляти своєї кандидатури в тому місті, де він найбільше виявив свою діяльність, через протест польських соціял — демокра — тів, особливо ж лідера їх Дашинського, які ні за що не хотіли оддати "польського" мандата в руки українського соціял — демократа. Орган української соціял — демократії "Земля і Воля" (ч. 22) пояснює цей протест польських соціял — демократів проти д. Ганкевича "вузьким еґоїзмом" і "особистими амбіціями", називаючи цей факт таким, що "чорною краскою буде записаний в історії соціялістичного руху в краю". В другій виборчій окрузі кандидат української соціял — демократії, д — р. Яросевич, не пройшов тільки через надзвичайний терор з боку адміністрації, яка врешті покрала у нього чимало виборчих голосів.
Звертаючись до обопільної тактики українських партій під час виборів, можна констатувати, що вона часто була шкідливою для національної справи. Так, приміром, націонал — демократична партія часто виставляла своїх кандидатів в тих самих округах, де більшу силу і всі Гарантії на побіду мали кандидати української радикальної партії і соціял — демократичної партії. В таких випадках народні маси давали перевагу тим кандидатам, соціяльно — політична програма котрих була більш радикальною і, таким чином, кандидати української соціял — демократичної партії і української радикальної брали верх над націонал — демократами. В тих випадках, коли виставлялись кандидатури москвофілів, вони перепадали не тільки через те, що їхня соціяльно — політична програма була вужчою, ніж якої іншої української партії, але й через те, що національні пункти москвофільської програми не вдовольняли народні маси. Коли ж в деяких виборчих округах українці-виборці подавали свої голоси за москвофілів, то це пояснюється бажанням не дати перемоги вшехпольському кандидатові. Цікаво зазначити, що прихильники "національно — угодовської" політики д. Барвінського не мали ніякого успіху серед виборців і, не дивлячись на агітацію клерикально — урядового "Руслана", примушені були в рішучу хвилину знімати свої кандидатури, як було, напр., з проф. К. Студинським.
Щодо політики галицького уряду до українських партій під час виборів, то вона одзначалась звичайними для цього уряду рисами; адміністрація робила все, що тільки було в її силах, щоб не допустити до побіди українських партій: тероризувала виборців, арештовувала агітаторів, крала виборчі бюлетені, словом чинила все, щоб піддержати заслужене вже віддавна ім'я фальсифікатора виборів і організатора "виборчих розбоїв". Зате і очевидно для всіх допомагала москвофільській агітації і піддержувала москвофільських послів.
Обрані українськими народніми масами депутати в значній більшості належать до інтеліґентних кругів; здебільшого всі вони — люди так званих інтеліґентних професій: редактори газет, адвокати, професори університету, священики і тільки два селянини. До української націонал — демократичної партії належать: Вячеслав Будзиновський, літератор — публіцист, Тит Войнаровський, священик, др. Олександер Колесса, професор львівського університету по катедрі історії української літератури, др. Дністрянський, професор університету, др. Е. Левицький, адвокат, Теофіль Окуневський, адвокат, бувший посол до галицького сейму, д — р Кость Левицький, адвокат, д — р Володимир Охримович, адвокат і редактор органа націонал — демократичної партії "Діла", д — р Євген Олесницький, адвокат, посол до сейму і голова "руського" клюбу в ньому, Стефан Онишкевич, священик, Михайло Петрицький, редактор "Гайдамаків", д — р Євген Петрушевич, адвокат, Юліян Романчук, заслужений професор гімназії, бувший посол до віденського парляменту і голова "руського" клюбу в ньому, Тимофей Старух, селянин, д — р Данило Стахура, адвокат, Иосиф Фоліс, священик, Григорій Цеглинський, директор української гімназії в Перемишлі. До української радикальної партії: др. Лев Бачинський. адвокат, д — р Никола Лагодинський, адвокат, і д — р Кирило Трильовський, адвокат. До української соціял — демократич — ної партії: Семен Вітик, редактор партійного органа "Земля і Воля", Яцко Остапчук, селянин. До москвофільської партії: Василь