Давидяк, священик, д — р Николай Глібовицький, адвокат, д — р Михайло Король, адвокат, посол до галицького сейму і бувший посол до віденського парляменту, Володимир Курилович, судовий радник і посол до галицького сейму, д — р Дмитро Марков, адвокат.
З Буковини всі посли належать до націонал — демократичної партії: Антін Лукашевич, секретар краевого виділу, Николай Василько, поміщик, бувший посол до віденського парляменту, Єротей Пігулян, професор гімназії, Ілля Семака, радник і начальник суду в Кіцмані, Николай Спинул, шкільний інспектор.
З — поміж обраних послів деякі мають заслужене і популярне ім'я серед австрійських українців і відомі як невсипущі діячі народні, визначні члени політичних партій або талановиті літератори. Ми не помилимось, коли скажемо, що найбільш популярними депутатами українського парляментського представництва являються: Романчук, давній депутат парляменту, талановитий адвокат і оратор Олесницький, лідер радикальної партії і організатор "Січей" Трильовський, популярний агітатор українських соц. — демократів Вітик і "сам собі соціяліст", хоч і затесався до націонал — демократичної партії, Будзиновський, пропагандист терору проти польської шляхти, гарний популяризатор — літератор і відомий статистик в Галичині. Адвокатська професія багатьох з членів українського парляментського представництва, що наперед каже про докладне знайомство їх з існуючим в Австрії законодавством, а також присутність в цьому представництві людей з певною літературною практикою, в значній мірі улегшує продуктивність творчої участи українських депутатів в загальнодержавному парляменті і робить їх компетентними не тільки в критиці невідповідних інтересам держави і окремих націй законів, але і в заміні цих законів новими, пристосованими до нових потреб і нових вимог життя.
В кожнім разі вже один склад українського парляментського представництва руйнує леґенду про політичну "незрілість" української нації, видуману колись польськими верховодарями для захорони "stanu posiadania" і "нищить до щенту" всі оті інсинуації, плітки і брехні, які пускалися з шовіністичних польських джерел на "некультурність" галицьких "хлопів" та на невміння останніх розбиратися в питаннях "високої політики", поскільки ці питання зв'язані з справою виборів. Ми особисто не скажемо, щоб нас дуже вже задовольняв склад українських послів, але, при існуючих в Австрії умовинах, він нічим не гірший, коли не ліпший, од інших національних репрезентацій австрійської держави. Навпаки, коли взяти на увагу, що виборцями українських послів були переважно селянські маси, взагалі менш культурні і не так високо розвинені в політичних справах, як городські виборці, то факт обрання ними людей інтеліґентних професій депутатами до парляменту дає об'єктивний доказ розуміння селянськими масами української людности Австрії тих вимог, які становить сьогочасна держава до парляментських діячів. Цей факт не може не свідчити на користь селянських мас української людности, не може не бути покажчиком їх політичного розвитку і вміння оцінювати завдання моменту та певну ролю в ньому окремих осіб. Коли ж порівняти склад українського парляментського представництва з таким самим у поляків, де ми знайдемо чимало ворожих і шкідливих навіть для польської людности елементів, в особі великих земельних власників з шляхти польської та ксьондзів, або з німецьким представництвом, де так само є чимало клерикального елементу та велико — поміщицького, то парляментське представництво австрійських українців дасть ще один зайвий доказ політичного і загальнокультурного розвитку українських мас. Як за живу ілюстрацію загальнополітичної, а почасти клясової, свідомости українських мас може свідчити факт обібрання ними в депутати до парляменту кандидатів радикальної та соціял — демокра — тичної партії. Число голосів, одержаних кандидатами згаданих партій, пересічно перевищує також число, поданих за кандидатів націонал — демократичної партії — новий доказ уміння селянських мас одрізняти політичну і клясову фізіономію того, хто береться боронити їхні інтереси в парляменті, і давати перевагу тому, чия соціяльна програма йде далі в напрямі соціяльних реформ та демократизації громадського ладу. Цілком консеквентним в поводженні цих мас до окремих кандидатів було те, що вони давали перевагу більш радикальному: противне свідчило б про низький рівень виборців, про їх політичну одсталість і в деякій мірі могло б служити за доказ правдивости тієї леґенди, яка намагається переконати в тому, що українці — нація "незріла" для політичного життя, мало культурна, навіть варварська і як ще її там називають… Зупинившись над фактом обібрання радикальних і особливо соціял — демократичних кандидатів в парлямент депутатами, ми мусимо зауважити, що число їх було б значно більшим, коли б на заваді до цього не стали почасти такі причини, як вище згадані, напр., специфічні відносини між польською та українською соціял — демократіями, при чім ненормальність цих відносин болюче почула на собі остання. Крім того в цьому винна і сама українська соціял — демократія, яка до останніх часів мало звертала уваги на міський пролетаріят, концентруючи свою діяльність головно на селах, і, таким чином, не приготовила для себе зарані вдячного ґрунту для проведення в парлямент кандидатів своєї партії по городах. Дякуючи згаданим обставинам, українські соціял — демократи втеряли щонайменше 3–4 польські мандати, встигши провести до парляменту тільки двох партійних кандидатів.