Неконсеквентною, на наш погляд, є і тактика руського клюбу в справі кандидатури на віце — президента парляменту поляка проф. Старжинського. Виступивши гостро проти цього заклятого ворога української ідеї, зарядивши проти нього бурхливу демонстрацію, члени клюбу, після "пертрактацій" з президіюмом парляменту, втихомирились на компромісовій угоді, якою українські посли заповіли, що вони ніколи не допустять до того, щоб Старжинський провадив нарадами парляменту тоді, коли промовлятимуть українські посли.
Дякуючи тому, що віденський парлямент мав ще одну тільки сесію, та й то коротку, і не приступав ще до творчої законодавчої праці, українські посли не могли ще виявити виразно свого соціяльного обличчя і на щоденних актах парляментського життя показати в більшому маштабі всі ті риси, про які тількищо йшла річ. Але один соціяльний склад українського клюбу і дрібно — буржуазна програма його, в залежності від якої стоїть і уміркована тактика, віщують можливість в їх діяльності законодавчій таких самих опортуністичних кроків, які мали місце досі в справах парляментської тактики. З цього боку партійне обличчя "руського" клюбу має багато спільних рис з таким же обличчям Української Трудової Громади в другій Державній Думі. В обох випадках ми маємо діло з опозиційними групами, іноді більш опозиційними в тактиці, ніж дозволяє їхня програма, але в обох випадках ця опозиційність не йде до логічного кінця і витворюється в компромісовий опортунізм.
Який актив з діяльности українського парляментського клюбу? Відповідь на це питання неможлива. Короткий час, впродовж якого працював парлямент віденський, не дав ще українським послам добитись здійснення в законодатному порядкові тих реформ і законопроектів, які зазначені в їх парляментській програмі. Тут ми знаходимо такі домагання: 1) усунення самоволі властей; 2) захорона і розширення конституційних свобод; 3) усунення виїмкових постанов виборчого закону до парляменту для Галичини і виборча реформа до галицького сейму на основі "чотиричленної" формули; 4) національна автономія для українського народу на українській території Галичини та Буковини і видання язикового закону в дусі XIX артикулу основних державних законів; 5) економічне піднесення всіх (?) громадянських верств Галичини й Буковини, а спеціяльно селянства через справедливе порішення аграрного питання та запомагання стану промислового й робітницького, а зокрема забезпечення всіх робітників і безземельних селян на випадок нездібности до праці; 6) справедливий розділ податків на основі доходового податку і скорочення, а по змозі й знесення військової служби; 7) заспокоєння культурних потреб українського народу, головно ж заложення українського університету; 8) справедливе уложення відносин Австрії до Угорщини. Радикальна частина клюбу, крім згаданих вимог, виставляє ще ось які: 1) виборче право для жінок; 2) однорічна військова служба; 3) увільнення школи від впливу церкви; 4) розділ церкви од держави; 5) примусове одчуження землі на користь безземельних; 6) свобода розводів і рівноправність шлюбних та нешлюбних жінок.
Не зупиняючись над критикою зазначених пунктів програм обох груп українського парляментського клюбу, ми все ж мусимо сказати, що не дивлячись на свою уміркованість, ледве чи можна сподіватись на те, щоб їх можна було здійснити при сучасних державних відносинах Австрії. Вже один перегляд програмових домагань українського клюбу позволяє нам зробити той вивод, що становище українських послів мусить бути наскрізь опозиційним, як до парляментської більшости, так і до центрального державного правительства Австрії, які здебільшого вороже будуть ставитися до тих домагань, а, в ліпшому разі, робитимуть усі заходи, щоб не дати їм здійснитись in pleno, обкраяти їх, або хоч щось увірвати. Тим з подвійною обережністю мусять дбати про вірність своїм програмовим домаганням українські посли, щоб парляментська тактика верховодячих кругів парляменту не могла піймати представників українського народу на гачок "уступок", "обіцянок", компенсацій, себто на той облудний шлях, який за "чечевичную похлебку" продає "права первородства" і замість виховування народніх мас в чистоті певних принципів, прищеплює їм усі ілюзії і шкоди од закулісних парляментських переговорів.
Покищо фактична участь українських послів в загальній діяльності парляменту виявилась у тому, що вони внесли 2 офіційні заяви, висловили 10 промов, зробили 15 внесень, 15 "допомогових" внесень і 85 інтерпеляцій.