Поетова свідомість сприймає цю картину в скорботних і глибоко гнітючих тонах.
Ті тумани, — каже поет в іншому місці, - хитаються,
Повите туманом, прибите горем, знесилене від важкої праці українське село не чує голосу "коваля", якому в уста вкладає поет свій клич:
І не зривається з поетових уст ні картання, ні слово докору до мешканців села, змучених таким життям: їм треба заспокоїтись, заснути, щоб хоч уві сні забути про важкий робочий день, який тягнеться вже сотні років, — перше ніж найти в собі щось співзвучне з ковалевою піснею про "нову долю". Поетові хочеться стати над сплячим і охороняти його недовгий сон. Поет благає природу не порушувати сну:
Але прокинувшись, хіба так одразу і підуть люди на заклик до боротьби і почнуть, захопившись закликом, "кувати ясну зброю замість пут"? …
Свідомість Вергарна малювала йому життя піль і сіл, що лежали на них та звикли до "мертвої мумії звичаїв" і "полону традиції", безнадійним щодо сприйняття гасел відродження:
Поля кінчають жить під колісницею страшною, Що дух віків над ними в чвал важкий пустив.
Франко, як Етьєн у Вергарна ("Зорі"), певен, що "ніколи не слід зневірюватись у народі". Дарма, що цей народ дасть "йому багато розчарувань, тяжкої задуми, часами відчаю": Франко, як побачимо далі, знає муки цих переживань. Життьова мудрість і досвід поєднанні з гарячою вірою, підкажуть народньому співцеві вірний шлях до перемоги і допоможуть знайти джерело сили в дні, коли віра занепадає. Цією мудрістю щодо розуміння життя, обміркованістю мети його і досвідченим знанням реальних умов, що чекають на народнього діяча і співця в його діяльності, а разом з тим невгасимим за ніяких умов світлом ідеалу просякнутий один з найсильніших віршів (з серії громадянської лірики) Франка "Каменярі". Поетові снився "дивний сон". Серед тисяч подібних до нього він стояв прикутий до високої кам'яної скелі. У кожного в руках був тяжкий залізний молот; від цього вони були подібні один до одного і ще тому, що чоло в кожного "прикованого до скелі" було покарбоване "життям і скорботою" і в очах у всіх горів "любови жар". Згори чути сильний, як грім, голос, що закликає довбати скелю, терпіти і важку працю і спрагу й голод, бо їм призначено розбити її. І всі, як один, підняли руки, і тисячі ударів молотами, як "водоспаду рев, як битви крик кривавий", посипались на скелю, добуваючи, "п'ядь за п'яддю" доступ до широкої дороги, що схована за скелею. "Каменярі" знають, який тягар, яку неймовірно важку працю взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що вони їх залишили для "праці, поту і мук", до них досягають докори і друзів і ворогів, що проклинають і їх самих, і "справу" і "думки їхні". Вони самі терплять муку: