Та ні прокляття, ні сльози, ні страждання жодного з них не відірвали від праці:
Позбавлені зарозумілости, далекі від того, щоб порівнювати себе з героями — велетнями, вони вибрали "просту" ролю на тернистій, незайманій життьовій ниві: стали "каменярами", добровільними невільниками "рабами волі стали", взялися за працю тих, що складають свої кості під скелею, і своїми кістками вирівнюють і мостять дорогу майбутнім поколінням.
Отже, "каменяр", — це формула праці, служіння для діяча і співця в умовах українського життя, а робота його — це повільне "п'ядь за п'яддю" довбання скелі, під час якого доведеться не тільки багато сили витратити, але й подяки за це не мати.
Місія народнього співця — важка, пов'язана з самозреченням і тими стражданнями, що викликає самозречення.
Думка людська може замиритись з фактом. Серце — ніколи: не вміє, не знає, не захоче.
І тому, як не потішає себе поет філософськими роздумуваннями, як не заспокоює себе, — жива душа його таки прагне підтримки, шукає співчуття, все жде, що струна, яку він натягнув, відгукнеться співзвучними акордами і цим покаже, що ліру свою він настроїв на вірний лад. Сподіване не приходить і посіяне зерно не сходить. Така велика диспропорція між бажаним і можливим вражає поета і в його душі повстають від цього дисгармонійні переживання. Разом з ним і ми переживаємо ті рефлекси й емоції, що їх викликало невдоволення, разом з ншЯ ми усвідомлюємо, як важко було жити і працювати діяльному українцеві за тих часів нашого відродження, коли за словами іншого поета, був "густий морок скрізь по хатах" і ледве — ледве з'являлись боязкі вияви масового національного відродження.
Подані в поетичній формі Франкові переживання з цього погляду подвійно цікаві: 1) вони цінні не тільки, як матеріял, що характеризує поетову душу, яка так чутливо реаґує, не тільки як зразки сумної лірики з глибоким психологічним змістом, але і 2) як гсторигний документ, що відчитання і вивчення його дасть зрозуміти ті переживання, які випали на долю кращих і найдіяльніших представників українського суспільства, що належали до Франкового покоління. Та не цим діячам, не цій невеличкій купці самовідданих каменярів, що сміло й щиросердо взяли на свої плечі тягар праці над відродженням національного життя, довести діло до того кінця, коли вже видно якщо не овочі то бодай прорість від посіяного. Не їм "вичерпати малою ложкою".
Погані лаври, де душно, мрачно, Пута знай звенять І чахне дух серед зневіри й глуму. Куда не глянь, усюди браки й діри. Робив без віддиху, а зроблено так мало І інших зогрівав, аж на кінці не стало У власнім серці ні запалу, ні віри.
І в наслідок усього цього повстає свідомість безсилля, ця "страшна мука", як каже Франко, тобто таке психологічне самопочуття, коли
Чуття ще в серці полум'ям горять І думи рвуться, як орел ширять, Та воля мов розбита, мов безрука.
Дійсність українського життя в ті часи могла ще більше паралізувати волю тих, хто намагався підняти культурно — національний і соціяльно — політичний розвиток серед мас. В чому ж причина, що палкі думки й сміливі наміри залишаються безплідні, чим це з'ясувати, що саме паралізує волю самовідданого діяча, чому виразник народніх сподівань і інтересів часами принижується до рівня мас? Франко вказує на духову бідність раси. Таке пояснення було б занадто страшне і ставило б хрест над творчими зусиллями українців, коли б це було дійсно так. І коли поет у рефлекторному пориві говорить:
О, бідна расо, що такий твій плід
Слабий — що швидко найкращі меркнуть метеори, Не" мавши доброго розгону…