Ти, брате, любиш Русь Як хліб і кусень сала, Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Ти, брате, любиш Русь Як люблять добре пиво, Я ж не люблю її, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь За те, що гарно вбрана, Я ж не люблю її, як раб Не любить свого пана, Бо твій патріотизм — Празнична одежина, А мій — то труд тяжкий, Гарячка невдержима. Ти любиш в ній князів, Гетьмання — панування, Мене ж болить її Відвічнеє страждання. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь і шана, У мене ж тая Русь Кривава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, Я ж не люблю її З надмірної любови.
Не буде помилки, коли риси патріотизму, що їх висміяв Франко, визнати за характерні де в чому і для деяких груп сучасного нам українського суспільства. У Франковому патріотизмі немає місця особистій користі, а також багатьом "ідеалізаціям" традицій, що втратили значення і що їх Франко називає "празничною одежиною". Франкова любов до рідного народу загальнолюдська своїм змістом, пов'язана з безнастанною працею, "кривавою в серці раною", що завжди болить і весь час змушує його думати про добро народу. Це — "надмірная любов", що сповнює все єство поетове, яка ніколи не повинна гаснути і зменшувати своє напруження, а безнастанно горіти в душі й підказувати:
Не покидай мене, пекучий болю, Не покидай мене, важкая думо — муко Над людським горем, людською журбою! Рви серце в мні, бліда жура — марюко, Не дай заснуть в постелі безучасти, — Не покидай мене, грижо — гадюко!
Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови до рідного народу, що заважає цій щирій любові розлитися по національному організмові, запліднивши його сили, — все це знаходить в особі Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. В громадсько — поетичній проповіді поет має на увазі: 1) реального ворога, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2) ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному Я, який ще небезпечніший ніж перший.
Серія поетичних Франкових творів на теми протесту, боротьби за національні і загальнолюдські ідеали людської волі, ставить їхнього творця у ряд тих поетів, якими пишається людство як "бунтарями духа", що повстають проти кайданів, які сковують вияв і розвиток людських сил. Не спиняючись докладно на цих віршах, зазначимо, що вони пройняті волевим духом, що вони сильні, дужі, сповнені наростанням настрою і так тісно підходять до найтаємніших прагнень народу, що стали цілковитим здобутком його, ніби висловом національного ідеалу. Вони такі популярні у масах, як найулюбленіші народні пісні, їхнє місце в національному ритуалі, те саме, що посідають гімни. Ця популярність прийшла, звичайно, значно пізніше, в кожному разі не на початку того тернистого шляху самотности і незрозуміння, який судилося пройти поетові. Все ж в цій частині своєї творчости Франко мав щастя відчути радість від єднання з тими, що народили його, збагнути найглибші думки і навіть неусвідомлені прагнення свого народу, поетично висловити їх і хоч частково знайти зрозуміння. Після Шевченка долю поета — проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко і це високе покликання гідно і з честю виконав. Дослідження спадковости цієї долі, встановлення співзвучних моментів в творчості обох поетів дуже цікаві не тільки в історико — літературному значенні. Явище важливе по суті, важливо з'ясувати розвиток національного ідеалу, оскільки він відбивається в свідомості великого мистця, і вже в перетвореному вигляді своєю чергою впливає на дальший ріст національної свідомости в масах. В працях українських критиків та істориків літератури немає покищо відповіді на це питання. Проте безперечно можна вважати, що Франко виявив історичну чуйність в розумінні національного ідеалу, ввів у нього нові моменти й риси, що обумовлені сучасним йому станом у розвитку українського народу, і тим сам сприяв дальшій кристалізації його.