то дійсність переставляє події, бо коли бачимо, як мати чуло прощає винних дітей і звертається до них:
нам здається, що це діється в наші дні, що їх можна найкраще назвати днями покаяння, днями посиленої праці на користь батьківщини для тих, що працюють, намагаючись надолужити час витрачений в поневіряннях "в сусід на услузі" і без користи для рідного краю.
В ці дні, до речі буде нагадати про почуття національної чести, яке мусить бути дорогим для нації, так, як кожній людині дороге почуття особистої чести, особистої гідности. Це почуття стоїть на варті вчинків, але одночасно в ньому таїться й найсильніший психологічний стимул їх та їх перводжерело. З цього почуття виростають шляхетні змагання, активні прагнення і напружена діяльність, і разом з тим воно охороняє чистоту шляхів і засобів у боротьбі за добро батьківщини. Тільки маючи це на увазі, ми зрозуміємо, чому Франко, закликаючи до національної праці, говорить про те, щоб подвижники її "чесно послужили для матері службу", щоб метою цієї праці була "честь", разом зі славою і щастям батьківщини.
Як Мойсей, що сповідався перед Єговою на межі Ханаану, Франко на завершенні свого діяльного шляху може сказати про свій народ і про зміст своєї праці для нього:
Сорок літ, мов коваль, я клепав їх серця і сумління… Сорок літ я трудився, навчав Весь загублений в тобі, Щоб з рабів тих зробити народ По твоїй уподобі.
Поет формував "совість" народню, поет з "рабів" творив "народ". Звертаючись до тих шляхів, по яких проходила ця важка Франкова праця ми повинні зазначити, широчінь їх і педагогічність, що кидаються в вічі, і що походять з глибокого розуміння так рабської природи, як і труднощів, що треба подолати для переродження раба у вільну людину.
Франко, поет — борець, не обмежує свого завдання, закликами до боротьби з зовнішнім ворогом і реальною особою. Він бореться з рабськими рисами і від'ємними напластуваннями, що утворились протягом історії в природі самого українця. І в цьому Франко — вчений, один з найкращих знавців духової творчости українського народу, стає в поміч Франкові-поетові, допомагаючи йому розібратися у вигинах національного українського Я, в щербинах народньої вдачі, в тій гнилизні, що труїла народні сили і зменшувала творчу міць народу. Озброєний знанням цих первісних причин, поет починає боротьбу з ворогом, що сидить в українській душі, і "виряджає в похід" своє слово
У таємні глибини сердешні Де кують будущину народу.
За поетовою думкою в цих глибинах таяться "полки погані", що летять на душу "мов тривога". З цього "поля брані" треба з корінням вирвати все те, що як бур'ян глушить здорові пагінці і прагнення. Треба задуматися над питанням:
Історія показує багато фактів, що стверджують слушність і своєчасність цього питання, і свідомість буде колись боляче сприймати її науку. Але не треба нехтувати тими фактами, а "розповідати і пробуджувати сором у нащадків, якщо у них зосталась ще хоч крапля незіпсованої крови", — каже Франко.
Намагаючись розбудити це почуття, таке могутнє в справі відродження, поет поводиться як добрий люблячий педагог: він не тільки засуджує помилки і ганьбить злочини, але й показує шлях до виправлення і допомагає тому, в кого свідомість прояснилася від каяття. Так, лице червоніє від сорому, як читаєш пожовклі сторінки нашої історії, але вона також, як переконує нас Франко, — зберегла й інші сторінки, яскраві й барвисті, здатні викликати надхнення і побуджувати до творчости, підносити гордість, сторінки повчальні, що мають глибокий зміст. Поет любить викликати до життя ці сторінки, щоб зберегти їх від забуття для нащадків. В багатьох творах на "старі теми", запозичені з давніх переказів, літописних оповідань і пізніших подій української історії, перед нами оживають герої, що давно вже зійшли з історичного кону, народні маси, шляхетні вчинки й слова. Забуте й поховане в могилах давноминулого дає надхнення і немов починає жити вдруге, втілене в художні образи, а тому й довговічніше. І завдяки цим образам нашого минулого, що відтворила Франкова художня інтуїція, між нами і минулим повстає якась співзвучність і глибше тоді ми почуваємо інтимний, нерозірваний історією, зв'язок наш з минулим, який тепер зміцнює поет. Варто ще відзначити: часами одно якесь речення з стародавнього літопису або вислів сивої старовини у Франковій передачі набувають поглибленого змісту і широкого значення, дають йому матеріял до порівняння, для створення на ґрунті цього порівняння цілого ряду історичних спогадів повчальних для сучасности і об'єднаних спільними чи подібними рисами або заложеною в них ідеєю. Ось ілюстрація.