Дивіться далі. Селянин, робітник прийшов у волость, на суд, в земську або яку іншу управу. Він не знає, на яку йому ногу ступить; він багато вже чув, що його мова — це "мужицька" мова, на якій тільки "дурні мужики" балакають. Йому соромно своєї мови, соромно самого себе. Не знаючи російської мови, він оповідає якоюсь китайською мішаниною про свою справу. Нарешті, виходить, що ні його ніхто не зрозумів, ні він нікого. Він тільки чує сміх і глузування з своєї "глупоти".
А вся його "глупота" тільки в тому, що він на чужій мові не уміє як слід про те, чого йому треба, розказати. Правда, в російських теперішніх судах, різних управах все одно ошукають чоловіка, хоч як би він добре і по — російському балакав. Та насувається краща пора. Наближається час, коли сам народ порядкуватиме собою. Що ж і тоді ми будемо мнятись по судах і різних управах, соромлячись себе і своєї "мужицької" мови, не розуміючи, що нам говорять, і не знаючи, як нам розказать про себе? …
Це ми говорили про перший гніт, який тяжить над українською нацією. Ми бачили вже, чи є нам, українським робітникам, діло до цього гніту, чи нема.
Та є ще й другий гніт. Він починається з царського "указу" 1876 року.
В 1876 році цар Олександер II видав такий указ: "українському народові забороняється мати на своїй мові газети, наукові книжки. Забороняється йому привозити книжки з — за кордону (там теж живуть українці). Забороняється йому виставляти на своїй українській мові театральні представлення. На своїй українськії мові має право український народ лиш писати байочки та вірші та хіба ще оповідання про "білого бичка".
Не будемо багато балакати про цей славний "указ", бо про нього трохи писалося в "Селянині" (Додаток до ч. 30); скажемо тільки, що завдяки тому, що по — українському було заборонено писати розумні книжки, наші українські робітники та селяни не мали спромоги читати майже ніяких книжок, бо по — російському вони не розуміють, а по — українському цар не дозволяв. Це раз. Друге те, що завдяки тому, що заборонено друкувати українські книжки та газети, українська інтеліґенція ще менше могла научитись рідній мові, ще менше могла стати українською інтелігенцією і ще менше могла пристати до українського робітника і допомогти йому в його боротьбі. Ще багато дечому пошкодив цей "указ", та про це вже нема місця тут говорити.
Національний гніт проявляється не тільки в утисках над мовою. Царське правительство, оберігаючи свої інтереси та інтереси російської буржуазії, залюбки спиняло розвиток промислу і торговлі на Україні. Царський міністер і слуга московських буржуїв, а теперішній граф — Вітте десять літ був міністром і десять літ дбав про те, щоб завести промисел і торговлю в Москві і її околиці та щоб спинити промисел і торговлю на Україні і по інших крайніх місцях Російської держави. Цей добродій робив ось що: він позичав із всеросійської казни величезні гроші московським купцям та фабрикантам, щоб вони могли на ці гроші будувати фабрики та заводи в московському "центральному" районі.
В цей самий час промислові і торговлі "на окраинах", себто на Україні, в Польщі, на Кавказі тощо, не тільки не допомагали казенними позичками, а ще крім того їх гальмували. Так само справа стоїть з залізницями. В той час, коли в "центральному районі" будувалося багато залізниць — у нас, на Україні, правительство будувало тільки воєнні залізниці, залізниці, які обминають торговельні міста.
Та цього мало. Попередник Вітте, міністер Вішнєґрадський, щоб охоронити московську промисловість від німецьких дешевих і кращих товарів, наложив на німецькі товари високе мито ("пошлину"). Таким робом німцям невигідно стало привозити свої товари в Росію, бо їх ніхто б не купував, бо були далеко дорожчі від московських. Тоді німці, щоб віддячитися Росії за це і щоб примусити Вішнєґрадського зменшити мито ("пошлину" — акциз) на їхні товари, наложили високе мито на український хліб, що до того часу завжди купували німці. Ціна у нас на товари піднялася, бо московські фабриканти тепер не мали ніякої конкуренції і дерли за свої товари скільки хотіли. Разом з тим, німецька людність, не маючи спромоги обходитись без хліба, умовились з американськими купцями, щоб вони привозили їм хліб. У нас настало ось що: хліб український такого збутку, як раніше, уже не мав, або як то говориться, "потерял рынки", селянські хазяйства швидко почали руйнуватися, великі хазяйства не росли, бо не було вигоди з хлібом діло вести; торговля хлібом значно спинилась. На Україні настав нерух, економічна руїна, бо хоч дрібні селянські хазяйства і скрізь гинуть, але зате на їх місці розвиваються великі хазяйства — капіталістичні. На цих хазяйствах хліб обробляється машинами і через це стає дешевшим, та й селяни, які, не видержавши конкуренції, обернулися в пролетарів, — знаходять собі роботу. А у нас виходило ось що: малі хазяйства зруйновані, великі не мають потреби зростати, людність конає в злиднях, та ще й товари дорожчають, бо московські капіталісти, одгородившись від німецьких товарів, не пускають ix в Росію, а різні Вішнєґрадські в угоду цим московським капіталістам, гальмуючи промисел "на окраинах", не дають як слід розвиватися конкуренції в середині Росії.