— А твої дружина та дитина?
Сльози на Бонових щоках розірвали її закляття, це видовище витягло мене з глухоти. Розмова якось перейшла від Сайгона і пісень до падіння Сайгона, в чому не було нічого дивного. Більшість пісень, яких слухали вигнанці, були просочені меланхолією та романтикою втрати, й це не могло не нагадати їм про падіння їхнього міста. Кожна розмова вигнанців про Сайгон зрештою ставала розмовою про падіння Сайгона та долю тих, хто там лишився.
— Вони мертві, — сказав нарешті Бон.
Я був вражений, бо Бон ніколи не говорив про Лінь і Дука ні з ким, крім мене, зважаючи на те що він взагалі майже ні з ким не говорив. Ось у чому була проблема з блуканням дорогою спогадів. Там майже завжди стояв туман, і дуже легко було спітнутись і впасти. Однак цілком може бути, що це ніякове падіння було того варте, бо ж Лана, що вразило мене ще більше, обійняла його й притиснула його вперту, негарну голову до своєї щоки.
— Ти бідолаха, — сказала вона. — От ти бідолаха.
Мене переповнювала величезна, болюча любов до мого найкращого друга й цієї жінки, чия божественна фігура була символом нескінченності, поставленим на один із заокруглених боків. Я прагнув довести гіпотезу мого жадання, емпірично дослідивши її оголені форми своїми очима, її груди своїми пальцями, її шкіру своїм язиком. Я знав тоді, коли вона всю свою увагу спрямувала на плачу´щого Бона, якого так поглинуло горе, що він був несвідомий тієї зачарованої долини, яка відкрилася його погляду, що я володітиму нею, а вона матиме мене.
Розділ 15
Чимало з того, в чому я наразі зізнався, може вам здатися чужорідним, любий Коменданте, вам і тому загадковому, позбавленому обличчя комісарові, про якого я стільки чув. Американська Мрія, культура Голлівуду, практики американської демократії і так далі — всі ці риси Америки дезорієнтують тих, хто, як ми, походить зі Сходу. Ймовірно, мій статус напівзахідника мені допоміг, може навіть вроджено, зрозуміти американський характер, культуру та звичаї, зокрема ті, що пов’язані з романтикою. Найважливіше, що треба зрозуміти, — поки ми залицялися, американці зустрічалися. Це прагматичний звичай, де чоловік і жінка погоджуються зустрітись у зручний для обох час, немовби для того, щоб обговорити потенційно прибуткову справу. Американці розуміють побачення, як справу інвестицій та здобутків, на короткий чи довгий термін, однак ми бачимо в романтиці та залицяннях хіба що втрати. Зрештою, єдине гідне залицяння передбачало умовляння жінки, якої не можна вмовити, а не тієї, що вже готова перевірити свій календар, щоб знати, коли буде доступна.
Лана вочевидь була жінка, яка потребувала залицянь. Я писав їй листи, в яких захищав свій погляд ідеальним почерком, якого мене навчили монахині-птеродактилі; я писав віланели[74], сонети й куплети з сумнівною римою, однак рішучою відвертістю; я хапав її гітару, коли вона садовила мене на марокканські подушки у своїй вітальні, і співав їй пісні Фам Дуя, Трін Конг Сона та нового ліричного улюбленця нашої діаспори Дук Гуї. Лана винагороджувала мене загадковими усмішками звабливої апсари зарезервованим місцем у першому ряду на її виступах та новими аудієнціями — я діставав їх не частіше, ніж раз на тиждень. Я був одночасно вдячний і змучений, про що переповідав Бонові млявими днями в крамниці алкоголю. Звісно ж, як можна було чекати, ентузіазму в нього це не викликало.
— От скажи мені, ловеласе, — якось сказав він, повернувшись до властивої йому лаконічності, водночас приділяючи увагу і мені, й парі підлітків, які непоспіхом, наче опосуми, повзли проходом, а їхній вік вимірювався двозначною цифрою з початку ліку, як і айк’ю. — Що буде, як Генерал дізнається?
Ми з ним сиділи за прилавком, чекаючи на денний візит Генерала.
— Чого б Генералові дізнаватися? — спитав я. — Ніхто йому не скаже. Ми з Ланою не такі сентиментальні, щоб думати, що одного дня ми одружимося, тож нема потреби йому зізнаватися.
— То до чого всі ці залицяння та відчай? — спитав він, цитуючи мої ж розповіді про наші стосунки.
— А залицяння та відчай обов’язково мають завершитися шлюбом? — перепитав я. — Чому б їм не завершитися коханням? Який взагалі стосунок шлюб має до кохання?
74
Жорстка поетична форма з повторюваними строфами. Класична віланела — вірш, що складається з 19 рядків: п’яти тривіршів і одного завершального чотиривірша.