Бон пирхнув.
— Бог створив нас для одруження. Кохання тісно пов’язане зі шлюбом.
Я вже подумав, що він розклеїться, як того вечора у «Фантазії», однак обговорення кохання, шлюбу та смерті того дня не мало на нього видимого впливу, може тому, що він зосередився на опуклому дзеркалі під стелею. В оцих дзеркалах відображалися підлітки, що побожно дивилися на охолоджене пиво, зачаровані тим, як флуоресцентне світло відбивалось у бурштиновому склі.
— Шлюб — це рабство, — сказав я. — А коли Бог створив нас людьми, якщо Бог взагалі існує, він не мав наміру віддавати нас у рабство одне одному.
— Знаєш, що робить нас людьми? — у дзеркалі коротун з пари підлітків поклав пляшку собі в кишеню. Бон втомлено зітхнув і потягнувся по биту під прилавком. — Людьми нас робить те, що ми єдині на цій планеті можемо їбати себе самі.
Можливо, він міг висловитися делікатніше, однак делікатність його ніколи не цікавила. Зараз він був значно більше зацікавлений тим, що погрожував крадіям важкими травмами, аж поки вони не впали на коліна, здавши йому все, що до того сховали у своїх куртках, і благаючи про прощення. Бон хіба що вчив їх так, як колись вчили нас. Наші вчителі щиро вірили в тілесне покарання, від якого американці вже відмовилися (можливо, саме тому вони й розучилися перемагати у війнах). Для нас насильство починалося вдома і продовжувалось у школі, батьки й викладачі били дітей та учнів, наче перські килими, вибиваючи з них пил самовдоволення та глупства, аби зробити їх красивішими.
Мій батько винятком не був. Він був хіба що шляхетнішим за більшість і грав лінійкою на ксилофоні учнівських кісточок, аж поки наші бідні пальці не вкривалися пурпуровими, синіми й чорними синцями. Інколи ми заслуговували на шмагання, інколи — ні, однак мій батько ніколи не виказував жалю, якщо з’являлися докази невинності покараного. Відколи в первородному гріху були винні всі, навіть несправедливе покарання було до певної міри заслужене.
Моя мати теж була винна, однак її гріх був такий неоригінальний. Ця гріховність турбувала мене менше за неоригінальність. Підозрюю, що навіть у моєму залицянні до Лани, будь-якого скоєного з нею гріха було б недосить — він не був би оригінальний. Однак я вірю, що може бути достатньо просто згрішити з нею, бо, не спробувавши, дізнатися про це я не зможу. Можливо, я кинув би оком на нескінченність, запаливши її тією спазматичною іскрою, яку вибив би доторк наших душ. Можливо, я нарешті пізнав би вічність, не вдаючись до цього:
З. Розкажи Символ Віри.
В. Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця неба і землі…
Ці двоє злодюжок могли чути про цю молитву, бо християнські ідеї були для американців такі важливі, що посіли місце на найціннішому з усіх документі, доларовій банкноті. Навіть тепер на грошах у їхніх гаманцях мало стояти «Ми віримо в Бога». Бон м’яко постукував крадіїв по лобах битою, доки вони плакали: «Пробачте, будь ласка!» Принаймні ці кретини зналися на страху — одному з найкращих мотивів для віри. Питання, яке не могла розв’язати бейсбольна бита, — чи зналися вони на другому мотиві, любові, якої, з певних причин, навчити значно важче.
Генерал прибув у звичний час, і одразу ж після того ми поїхали — я сів за кермо, він — на заднє сидіння. Він не був балакучий, як завжди, і не рився у портфелі з паперами. Натомість, він дивився у вікно, що зазвичай для нього було марнуванням часу, і єдиною командою, яку я від нього почув, було вимкнути музику. У цій тиші я чув приглушену віолончель передчуття, яка оголошувала тему, що, безперечно, турбувала його: Сонні. Стаття, яку Сонні написав про ймовірні операції Братства та Руху, розійшлася спільнотою вигнанців швидко, наче застуда. Мікроби його припущень ставали підтвердженими фактами, а його факти перетворювалися на інфекційні чутки. Коли ці чутки дійшли до мене, йшлося вже про те, що Генерал чи то збанкрутував у спробах фінансувати Рух, чи то купався в нечесно здобутому багатстві. То був або хабар від уряду США за мовчання про невдалу допомогу нам під кінець війни, або прибуток не лише від мережі ресторанів, а й від торгівлі наркотиками, проституції та рекету на власниках малого бізнесу. Дехто наполягав, що весь Рух, власне, був рекетом, а його люди в Таїланді — юрбою підлих дегенератів, залежних від пожертвувань спільноти. Інші казали, що ті люди насправді полк найкращих рейнджерів, спраглих до крові в божевільному прагненні помсти. Згідно з цими чутками, що весь час росли й розвивалися, Генерал або збирався зі свого крісла відправити цих дурнів на смерть, або ж повернутися сам, як Макартур[75] на Філіппіни, щоб самостійно очолити героїчне вторгнення. Якщо вже я про це чув, то чула і Мадам, а отже, й Генерал теж, і всі ми налаштовувалися на повне перешкод і потріскування дзижчання каналу пліток. Це стосувалося й огрядного майора, чиє товсте тіло зараз переливалося через краї сидіння поряд зі мною. Я не наважувався повернути голову і подивитися на нього, хоча краєм ока бачив, що він сидить обличчям до мене й усі три його ока широко розплющені. Не я зробив у його чолі цю дірку, що стала йому третім оком, однак я розробив план, який привів його до такої долі. Тепер саме це третє око дозволяло йому спостерігати за мною, хоча він і був мертвий — не просто привид, а глядач.
75
Генерал Дуґлас Макартур, головнокомандувач більшої частини союзних військ на Тихоокеанському театрі воєнних дій під час Другої світової війни.