Хоча здається неможливим схибити з п’яти футів[77], це цілком можливо, особливо якщо випити багато вина і пару склянок бурбону, приправленого гірким торфом минулого. Куля пробила радіо, однак воно не змовкло, лише стало ще нерозбірливіше. Сонні подивився на мене вкрай отетеріло, сфокусувавшись на пістолеті в моїй руці, якому глушник додав кілька дюймів довжини. Я затамував дух, серце стало. Пістолет здригнувся, і Сонні закричав, поранений у викинуту вперед руку. Він раптом усвідомив, що смерть уже близько, стрибком звівся на ноги і розвернувся, щоб утікати. Третя куля влучила між лопаткою та хребтом, похитнула, але не спинила його, тож я застрибнув на низького столика, доганяючи його, перш ніж він добіг до дверей. Тепер я був в ідеальній позиції — так сказав Бон: на фут позаду цілі, в його сліпій зоні, де не вцілити вже було неможливо. «Клац-клац», — сказав пістолет, одна куля за вухо, друга в череп, і Сонні впав обличчям донизу, так важко й незграбно, що, певно, зламав собі носа.
Я стояв над його тілом, розпростертим на килимі, з дірок у його голові рясно текла кров. З того кута, під яким я стояв за ним, очей не було видно, однак я бачив вивернуту долоню з кривавою діркою, другу руку, незручно вивернуту за спиною. Крохмальна кулька розчинилася, однак тепер п’яно плескалась у животі, погрожуючи розлитись. Я глибоко вдихнув, повільно видихнув. Подумав про міз Морі: вона, певно, вдома, з кішкою на колінах, читає якийсь радикально феміністичний трактат і чекає на дзвінок Сонні — дзвінок, якого вже ніколи не буде, що визначив наші стосунки з Господом, якого ми, забуті коханці, завжди кличемо. Тепер Сонні перейшов найважливішу межу, лишивши позаду лише свою холодну, темну тінь, бо його світло назавжди згасло. Ззаду його кофти розпливалася багрова пляма, навколо голови набрякав кривавий ореол. Моїм тілом пройшлася хвиля нудоти й тремтіння, і моя мати сказала:
— Ти будеш кращий за всіх них, правда ж, синку?
Я глибоко вдихнув і повільно видихнув, раз, другий, ще раз, поки тремтіння не стало ледь помітним. «Пам’ятай, — сказав у моїй голові Бон. — Ти робиш те, що треба зробити». Я згадав список того, що ще треба було зробити. Зняв куртку й футболку, знову вдягнув синю сорочку поло. Джинси й туфлі замінили штани хакі та лофери. Куртку я вивернув на білу сторону, замість капелюха вдягнув перуку (біляві кучері доходили до самого низу шиї), на неї — бейсболку. Останніми були тоновані окуляри, і зміни завершилися запакуванням сумки та пістолета в наплічник. Перука, бейсболка та окуляри спали на думку Бонові. Він показав мені мене в дзеркалі ванної кімнати, туманному від річного запасу цяток зубної пасти.
— Бачиш? — спитав він. — Тепер ти білий чоловік.
Собі я досі видавався собою в надто нормальному для маскараду чи гелловінської вечірки костюмі. Але саме в цьому і був сенс. Той, хто не знав, як я виглядаю, не зрозумів би, що це костюм.
Я витер відбитки зі склянки носовою хустинкою і, щойно огорнувши нею дверну ручку, начебто почув від Сонні стогін. Я озирнувся на його розтрощену голову, але за шумом крові у вухах більше нічого не чув.
— Ти знаєш, що треба зробити, — сказав Бон.
Я став на коліна, опустив голову, зазираючи в одне розплющене око Сонні. Рідкий вміст моєї вечері знову піднявся по задній стінці горла, довелося затулити рота рукою і ковтнути цю гіркоту. Око Сонні було тьмяне й порожнє.
Він напевно був мертвий, але Бон казав мені, що іноді мертві не розуміють, що вже померли. Тож я простягнув вказівний палець, повільно, все ближче і ближче до ока, що не ворушилося. Палець зависнув за дюйм до ока, тоді за кілька міліметрів. Жодного руху. Тоді я торкнувся м’якого, схожого за текстурою на чищене перепелине яйце, ока, і він блимнув. Я відстрибнув, поки його тіло трусонуло, зовсім трішки, а тоді випустив ще одну кулю йому в скроню, з футової відстані.
— От тепер, — сказав Бон, — він помер.
Я глибоко вдихнув, повільно видихнув і мало не блювонув. Від першого пострілу минуло десь три з гаком хвилини. Я глибоко вдихнув, повільно видихнув, і рідкий вміст мого шлунка набув сумнівної рівноваги. Усе було спокійно, тож я відчинив двері квартири Сонні й вийшов з президентською самовпевненістю, як і радив Бон.