— Тут так само, як у Сайгоні, — сказав сивий капітан.
— Так само, але інакше, — відповів Клод. — Тут немає війни, немає біженців. Усе це — на кордоні, куди ви, хлопці, й рушите.
Він передав нам сигарети, кожен підпалив свою.
— Спочатку через кордон бігли лаосці. Тепер у нас чимало хмонгів. Усе це дуже сумно, але допомога біженцям дає нам доступ до сільської місцевості.
Беземоційний лейтенант похитав головою і сказав:
— Лаос. Там дуже злі комуністи.
— А вони бувають інші? — запитав Клод. — Лаос сам собою найближче до раю місце, яке є в Індокитаї. Я їздив туди під час війни, і це було неймовірно. Люблю цих людей. Це найм’якіші, найпривітніші люди на землі в ті моменти, коли вони не хочуть тебе вбити.
Коли він видихав дим, крихітний вентилятор на щитку повертав його до нас. Цікаво, Клод та інші іноземці колись нас вважали найм’якішими і найпривітнішими на землі? Чи ми для них завжди були войовничі та агресивні? Підозрюю, що друге.
Водій з’їхав з шосе, Клод штурхонув мене і сказав:
— Чув про те, що ти зробив.
— Що я зробив? Що саме я зробив?
Коли Клод відповів «нічого», однак не звів з мене пильного погляду, я згадав один свій вчинок, про який слід було мовчати.
— А, так, — пробелькотів я.
— Не шкодуй, — сказав Клод. — З того, що я чув від Генерала, можу сказати, що той хлопець сам напросився.
— Я тобі гарантую, що він цього не просив, — відповів я.
— Я не це мав на увазі, — мовив Клод. — Просто я бачив чимало таких, як він. Професійні невдоволені. Лицемірні мазохісти. Вони такі невдоволені всім, що ніколи не будуть щасливі, поки їх не зв’яжуть перед стратою. Знаєш, що такі, як він, скажуть, опинившись перед розстрільною командою? «Я ж казав!» У твоєму випадку бідолаха хіба що не мав часу подумати про це.
— Як скажеш, Клоде, — сказав я.
— Це не я кажу, — відповів він. — Так каже книжка. Він один з тих, хто страждає на комплекс провини.
Я уявляв собі сторінки книжки, про яку казав Клод, підручника з допитів, над яким ми гнули спину, вивчаючи його курс, — книжка йшла під кодом «КУБАРК». Вона містила означення кількох типів людей, яких цілком міг зустріти допитувач, і розділ про людей із комплексом провини непрохано сплив у мене перед очима.
Такі люди мають сильну, жорстку, нереалістичну свідомість. Усе їхнє життя здається присвяченим переживанню відчуття провини. Іноді вони видаються готовими спокутувати її; іноді наполягають, що коли щось іде не так, це провина інших. У будь-якому разі такі люди постійно прагнуть доказів чи зовнішніх вказівок на те, що провина інших більша за їхню. Часто їх можна зловити на спробах довести, що з ними поводяться несправедливо. Насправді вони самі можуть провокувати цю несправедливість, щоб вгамувати докори совісті покаранням. Люди з інтенсивним комплексом провини можуть припинити опір і вдатися до співпраці, якщо будуть певним чином покарані, через здобуту від покарання насолоду.
Можливо, Сонні й справді був такий, однак я ніколи не знатиму цього точно, бо ж можливості допитати його в мене вже не буде.
— Приїхали, — сказав Клод.
Місцем нашого призначення був провулок, над яким висіла райдуга неонових ліхтарів, тротуари були заповнені блідолицими приматами всіх розмірів і віку, деякі мали короткі, армійські зачіски, а деякі — довге волосся хіпі, та всі були чи п’яні, чи готові напитися, багато хто підвивав чи гупав від збудження. Вздовж усього провулка вишикувалися бари та клуби, у дверях стояли дівчата з голими кінцівками та вишукано розмальованими обличчями. Авто зупинилося біля закладу, над дверима якого яскравим жовтим світлом сяяла гігантська вертикальна вивіска зі словами «ЗОЛОТИЙ ПІВЕНЬ». Відчинені двері притримували дві дівчини, років двадцяти на вигляд, що означало, що насправді їм, певно, було від п’ятнадцяти до вісімнадцяти. Вони стояли на шестидюймових[78] підборах і вбрані були в те, що можна було алегорично назвати одягом, — топи на зав’язках та трусики бікіні, такі, що за них були більші навіть їхні милі усмішки, добрі й ніжні, наче у виховательок у дитячому садку.
— Нічого собі, — сказав сивий капітан і так вишкірився, що я побачив його гнилі кутні зуби. Навіть беземоційний лейтенант сказав:
— Мило, — хоч і не посміхнувся.
— Радий, що вам подобається, — мовив Клод. — Це все для вас.
Беземоційний лейтенант і сивий капітан уже зайшли в приміщення, коли Бон сказав:
— Ні. Я погуляю.
— Що? Погуляєш? — перепитав Клод.
— Тобі потрібна приватна компанія? Вона в тебе буде, повір. Ці дівчата — ветерани, вони знають, як подбати про сором’язливого чоловіка.