Я був ще трохи ошелешений, і бамбукова підлога хиталася під моїм бамбуковим стільцем. Мені завжди потрібна була принаймні година, щоб звикнути до світла і простору після тісної темряви моєї камери.
— Що ж, — сказав я, огортаючись пошматованим плащем свого розуму, — гадаю, що недосліджене життя не варте того, щоб жити. Тож я вдячний вам, Товаришу Коменданте, за надану мені можливість дослідити власне життя.
Комендант схвально кивнув.
— Ніхто більше не має такої розкоші, як я, — можливості просто писати і жити життям свого розуму, — сказав я. Мій осиротілий голос, що відділився від мене в камері й говорив до мене з затягнутого павутинням кутка, повернувся. — Я в чомусь розумний, а в чомусь дурний. Наприклад, я достатньо розумний, щоб серйозно сприймати вашу критику та редактуру, але надто дурний, щоб зрозуміти, чому моя сповідь не відповідає вашим високим стандартам, попри численні варіанти.
Комендант дивився на мене крізь окуляри, що робили його очі вдвічі більшими — його зір погіршився внаслідок життя в темряві печери впродовж десяти років.
— Якби ваше зізнання було хоча б задовільне, комісар допустив би вас до того, що він називає усним екзаменом, — мовив він. — Але, як на мене, те, що він називає письмовим екзаменом, не схоже на щире зізнання.
— Чи ж я не зізнався в багатьох речах, Коменданте?
— За змістом — можливо, але не за стилем. Стиль для зізнання такий же важливий, як і зміст, як нам довела Червона Гвардія. Усе, чого ми просимо, — це певного поводження зі словами. Сигарету?
Я приховав полегшення і байдуже кивнув. Комендант вставив дротик сигарети між моїми потрісканими губами, тоді підпалив її моєю ж власною запальничкою, яку він привласнив.
Я вдихнув кисень диму, він насичив складки моїх легень і втамував тремтіння рук.
— Навіть у цій, останній редакції ви лише один раз цитуєте Дядька Го. Це лише один симптом з багатьох, наявних у вашому зізнанні, який свідчить про те, що ви надаєте іноземним інтелектуалам та іноземній культурі перевагу над нашими рідними традиціями. Чому?
— Я заражений Заходом?
— Саме так. Це не важко визнати, правда ж? Тим цікавіше, що ви не можете про це написати. Звісно, я можу зрозуміти, чому ви не цитували «Як гартувалася сталь»[80] чи «Сліди в засніженому лісі»[81], до них у вас доступу не було, хоча всі жителі Півночі мого покоління їх читали. Але не згадати То Гоу, нашого найвеличнішого революційного поета? І натомість цитувати жовту музику Фам Дуя та «Бітлз»? У комісара є колекція жовтої музики, яку він тримає для того, що називає дослідженнями. Він пропонував мені взяти щось послухати, але ні, дякую. Чого б мені хотіти зараження цим декадансом? Порівняйте пісні, які ви цитували з «Відтоді» То Гоу, я читав його в школі. Він говорить про те, як «Сонце істини сяє в моєму серці» — саме так на мене вплинула революція. Я взяв його книжку з собою до Китаю, де проходив муштру, і вона допомагала мені триматися. Я сподіваюся, що сонце істини осяє і вас теж. Але згадується ще один його вірш, про дитину багатія і дитину слуги.
Заплющивши очі, комендант процитував:
Він розплющив очі.
— Слова гідні того, щоб їх згадати, вам так не здається?
— Якщо дасте мені цю книжку, я її прочитаю, — сказав я.
Я цілий рік не читав нічого, крім власних слів. Комендант похитав головою.
— У вас не буде часу на читання на наступному етапі. Але якщо ви хочете сказати, що вам потрібна книжка для того, щоб писати краще, то це вас не захистить. Не цитувати Дядька Го чи революційної поезії то одне, але навіть жодної приказки чи прислів’я? Може, ви і з Півдня…
— Я народився на Півночі й дев’ять років жив там, сер.
— Ви обрали сторону Півдня. Попри це, ваша культура спільна зі мною, людиною з Півночі. Однак ви нічого не процитували і звідти, навіть цього:
Хіба ж ви в школі не вчили навіть цих основ?
80
Автобіографічний роман Миколи Островського, написаний 1932 року в стилі соціалістичного реалізму.
81
Воєнно-пригодницький роман китайського письменника Ку Бо (1957 р.) про дії воїнів Народно-визвольної армії Китаю в тилу під час третьої громадянської війни.