— Прошу, вимкни світло, — сказав пацієнт.
Однак з ним був уже не охоронець з дитячою пикою. Натомість охоронець-підліток приніс йому поїсти. Хіба він щойно не їв? Він був не голодний, але охоронець все одно залив йому в горло металевою ложкою рідку рисову кашу. Графік базових потреб треба збити, тож годували його нерегулярно і непередбачувано, саме так, як казала книжка. Немов лікар, що вивчає смертельну хворобу, яка несподівано вразила його, він знав усе, що відбувалося з ним і мало відбутися, і все одно це нічого не змінювало. Він намагався сказати це охоронцеві-підлітку, але той наказав йому замовкнути, тоді штурхонув ногою в ребра і вийшов. Дріт знову дав розряд, але тепер він висів не на пальці, а на вусі. Пацієнт потрусив головою, та дріт не розкрив свої щелепи і гриз його, щоб він не спав. Його розум був сирий і потрісканий — певно, такими були пипки його матері після годування. «Моє голодне маля», — так вона його звала. «Тобі було всього лише кілька годин, ти ще оченята розплющити не міг, а вже точно знав, де знайти моє молоко. А присмоктавшись, уже і не відпускав! Ти вимагав молока щогодини». Цей перший ковток материнського молока мусив бути досконалий, але він не пам’ятав, як це смакувало. Знав лише, чим він не був на смак: страхом, гострим металічним присмаком дев’ятивольтової батарейки на язику.
З. Як почуваєшся?
Повернувся комісар, нависнув над пацієнтом у своєму білому халаті, хірургічній масці та захисних окулярах з іржотривкої сталі, у білих гумових рукавичках, з ручкою і записником.
З. Я спитав, як ти почуваєшся?
В. Я не відчуваю свого тіла.
З. Але чи відчуваєш свій розум?
В. Мій розум відчуває все.
З. Тепер згадуєш?
В. Що?
З. Ти згадуєш те, про що забув?
І тут пацієнтові здалося, що він справді пам’ятає те, що раніше забув, і якщо він зможе це вимовити, з кінчика його носа знімуть дріт, присмак батарейки в роті зникне, світло вимкнуть і він нарешті зможе заснути.
Він заплакав, сльози скрапували у бездонні води забуття, і ця солонкувата зміна в рідкій речовині його амнезії збудила обсидіанове минуле. Цей обеліск повільно вставав з океану непам’яті, воскресало те, про смерть чого він навіть не знав, відколи воно було поховане в морі.
На обеліску були викарбувані ієрогліфи — загадкові зображення трьох мишей, ряд прямокутників, хвиляста смуга, розсипані кандзі[83]… і кінопроектор, бо те, про що він забув, що він нині згадав, сталось у кімнаті, яку вони називали кінотеатром.
З. Хто називав її кінотеатром?
В. Поліцаї.
З. Чому її називали кінотеатром?
В. Коли приїжджають іноземці, в цій кімнаті кінотеатр.
З. А коли іноземці не приїжджають?
В. …
З. А коли іноземці не приїжджають?
В. Там проводять допити.
З. Як проводять допити?
В. Є стільки способів.
З. Наприклад?
Наприклад! Можна стільки всього обрати. Телефонний дзвінок, звісно ж, і політ на літаку, і водяний барабан, і той винахідливий метод, для якого потрібні голки, папір і електричний фен, і масаж, і ящірки, і точкові опіки, і вугор. Вони в книжці не записані. Навіть Клод не знав їх походження, тільки те, що це практикували задовго до того, як він став членом цієї гільдії.
(— Це триває надто довго, — сказав огрядний майор. — Годі з нього.
— Ні, — мовив Сонні. — Тепер він справді спітнів. Ми так до чогось дійдемо!)
З. Хто був у кінотеатрі?
В. Троє поліцаїв. Майор. Клод.
З. Хто ще був у кінотеатрі?
В. Я.
З. Хто ще був у кінотеатрі?
В. …
З. Хто ще…
В. Агентка комуністів.
З. Що з нею сталося?
Як він міг забути агентку з пап’є-маше доказів у роті? Його власне ім’я було в тому списку поліцаїв, який вона намагалася проковтнути, коли її впіймали. Дивлячись на неї в кінотеатрі, він був певен, що вона не знає про його справжню особистість, хоча це він передав список Манові. Але агентка, кур’єр Мана, знала, хто такий Ман. Вона лежала гола в центрі просторої кімнати, на столі, вкритому чорним гумовим простирадлом, ноги й руки прив’язані до ніжок столу. Кінотеатр освітлювали лише флуоресцентні лампи над головою, світлонепроникні штори опущені. До стін навмання притулені сірі металеві складані стільці, а в кінці кімнати — кінопроектор «Соні». На протилежній стіні кіноекран виконував роль декорації для допиту агентки, і Клод дивився на нього, сидячи біля проектора. Головним у допиті був огрядний майор, однак він передав свою роль трьом поліцаям, а сам сидів на складаному стільці, нещасний і спітнілий.