Була майже дев’ята, коли ми проїхали через ціле місто, яке являв собою аеропорт, добре вибрукуваними дорогами повз напівкруглі сталеві ангари, бараки з гострими дахами, невиразні офісні будівлі та всіяні трубами склади, далеко вглиб мініатюрного містечка в Сайгоні й одночасно за його межами. Це напівавтономне місце колись було одним з найактивніших аеропортів світу, базою смертельних і несмертельних вильотів та місій, разом з рейсами «Ейр Америка», авіалінії ЦРУ. Наші генерали збирали тут свої родини, тоді як американські генерали плекали свої військові хитрості в кабінетах, повних імпортних сталевих меблів. Наша дорога лежала до приміщень аташе оборони. Американці, з типовою для них зухвалістю, назвали це місце Додж-сіті[17], місто, де правили шестизарядники, а дівчата в салунах танцювали канкан — приблизно це і відбувалось у Сайгоні. Однак тоді як у справжньому Додж-сіті про збереження миру дбали шерифи, евакуаційний центр охороняли американські морпіхи. Я не бачив їх у такій кількості з сімдесят третього року, коли вони, розбиті й пошматовані, тікали з цього летовища. Однак саме ці молоді морпіхи ніколи не були в бою і прилетіли до цієї країни лише кілька тижнів тому. Чисті очі й виголені обличчя, ані сліду від голки на згині руки чи запаху маріхуани від випрасуваної форми, на якій джунглі не лишили своїх слідів, — вони спокійно дивились, як наші пасажири висаджуються на стоянці, вже повній сотень інших знервованих евакуйовуваних. Я приєднався до Генерала та Клода, що стояли біля «сітроена». Генерал саме віддавав ключі від автівки.
— Я поверну їх вам у Штатах, сер, — сказав Клод.
— Ні, лишіть їх усередині, — сказав Генерал. — Не хочу, щоб хтось пошкодив машину, намагаючись украсти, бо ж її все одно вкрадуть. Хай вона радує вас, Клоде, поки це можливо.
Генерал пішов шукати Мадам та дітей, а я сказав:
— Що тут відбувається? Справжній хаос.
Клод зітхнув.
— Нормальна ситуація, все пішло шкереберть. Усі намагаються вивезти звідси своїх родичів, і кухарів, і коханок. Просто вважай, що вам пощастило.
— Знаю, — відповів я. — Побачимось у Штатах?
Клод приязно поплескав мене по плечу.
— Як тоді, коли комуністи перемогли у п’ятдесят четвертому, — сказав він. — Хто б міг подумати, що ми знову будемо тут? Але я витягнув тебе з Півночі тоді і тепер витягаю з Півдня. У тебе все буде добре.
Коли Клод пішов, я повернувся до евакуйовуваних. Якийсь морпіх, говорячи у мегафон, наказав їм стати рядами, але ж для моїх земляків черга — це щось неприродне. Опиняючись у ситуації з високим попитом і низькою пропозицією, ми звикли пхатися, штовхатися, юрмитися, тіснити інших, а якщо це не допомагало — давати хабарі, лестити, перебільшувати й брехати. Я не був упевнений, чи ці риси успадковані генетично, чи це глибокий шар нашої культури, чи ж просто швидкий еволюційний розвиток. Ми мусили адаптуватися до: десятиліття бульбашкової економіки, що трималася лише на імпорті з Америки, трьох десятиліть війни, що вщухала, а потім починалася знову й охоплювала розпиляння країні навпіл у п’ятдесят четвертому році руками іноземних фокусників, коротеньке врядування японців під час Другої світової та попереднього століття розбещення нас французами. Однак морпіхам було абсолютно начхати на такі виправдання і їхня грізна присутність зрештою змусила біженців сформувати криві ряди. Коли вони перевіряли нас, шукаючи зброю, ми, офіцери, з сумом здали їм наші пістолети. У мене був кирпатий револьвер тридцять восьмого калібру, що годився для завдань під прикриттям, російської рулетки та самогубства, тоді як Бон здав американцям мужній напівавтоматичний кольт сорок п’ятого калібру.
— Цей пістолет створили, щоб одним пострілом збивати воїнів Моро на Філіппінах, — сказав я Дукові. Сам дізнався про це від Клода — той знався на таких речах.
— Папери! — промовив після перевірки зброї бюрократ з посольства, молодий чоловік з бакенбардами в стилі дев’ятнадцятого сторіччя, вбраний у бежевий костюм-сафарі та рожевуваті окуляри.