З. Де ти був?
В. З Клодом.
З. Що ти робив?
В. Я дивився.
З. Що ти бачив?
Згодом, у світлому майбутньому, комісар поставить пацієнтові плівку з записом його відповіді, хоча він і не пам’ятав, щоб там був диктофон. Часто люди, які чують свій записаний голос, думають, що це на них не схоже, і це їх бентежить. Це був не виняток. Він почув, як чужий голос каже:
— Я все бачив. Клод сказав мені, що це гидка справа, але я мушу бачити. Я спитав: «Це справді необхідно?», Клод сказав: «Говори з майором. Він головний. Я всього лише радник». Тож я пішов до майора, і він сказав: «Я нічого не можу з цим зробити. Нічого! Генерал хоче знати, звідки в неї імена, і знати негайно». Я сказав: «Але ж це неправильно. Хіба ви не бачите? Не треба цього робити». Майор сидів і мовчав, і Клод, стоячи біля прожектора, теж мовчав. «Лишіть нас ненадовго наодинці», — сказав я трьом поліцаям. Американці називали наших поліцаїв білими мишами, через їхню білу форму та капелюхи, однак ці троє не були подібні до мишей. Це були зразки типового національного чоловіцтва, стрункі й сухорляві, з темною засмагою через їзду на джипах та мотоциклах. Замість повної білої форми, вони були вбрані в польовий одяг, білі сорочки й блакитні штани, без блакитних кептарів. «Дайте мені пару годин на неї», — сказав я. Наймолодший з поліцаїв засопів: «Він просто хоче бути перший». Я відвернувся, червоний від люті та сорому, а найстарший поліцай сказав: «Американців це не турбує. І вас не повинно. Краще випийте ко`ли». В кутку стояв холодильник, повний газованих напоїв, і поліцай, який уже тримав відкорковану пляшку в руці, сунув її мені, перш ніж посадити мене на стільця біля майора. Я сів, і пальці руки, в якій я тримав крижану пляшку, почали німіти.
«Благаю, панове! — кричала агентка. — Я невинна! Присягаюся!» — «Це пояснює, чому в тебе був список з іменами поліцаїв? — спитав наймолодший. — Ти просто знайшла його десь, а потім так зголодніла, що спробувала його з’їсти?» — «Ні, ні», — схлипувала агентка. Їй потрібна була хороша історія, та з якоїсь причини вона не могла нічого вигадати, хоча навряд чи історія відволікла б поліцаїв. «Гаразд», — сказав поліцай середнього віку, розстібаючи ремінь і штани. У нього вже була ерекція, одинадцятий палець випинався з боксерів. Агентка застогнала і повернула голову на другий бік, тільки щоб побачити, що там уже стоїть наймолодший поліцай. Він уже скинув штани і шалено ганяв лисого. Я сидів за ним і бачив лише його голі, запалі сідниці та жах в очах агентки. Вона розуміла, що це допит, а вирок ухвалили поліцаї з інструментами в руках. Найстарший, що, певно, мав дітей, пестив свого кремезного обрубка, найогиднішу частину більшості дорослих чоловічих тіл. Тепер мені це було добре видно, бо наймолодший повернувся до нас боком, присуваючись ближче до обличчя агентки. «Ну ж бо, подивися, — сказав він. — Ти йому подобаєшся!» Три налитих кров’ю члени були різними завдовжки, один дивився вгору, другий вниз, третій був кривий. «Прошу, не робіть цього! — плакала агентка, заплющивши очі й крутячи головою. — Благаю!» Найстарший поліцай розсміявся. «Гляньте на цей плаский ніс і темну шкіру. В ній є камбоджійська кров, а може, і тямська[84]. Вони гарячі».
«Почнемо з простого, — сказав поліцай середнього віку, незграбно залізаючи на стіл між її ногами. — Як тебе звати?» Вона нічого не сказала, але, коли він повторив запитання, в ній прокинулося щось первісне, вона розплющила очі, подивилася на нього і мовила: «Моє прізвище В’єт, моє ім’я Нам». На якусь мить поліцаї заніміли. Тоді вибухнули сміхом. «Це стерво напрошується», — сказав наймолодший. Середній, досі сміючись, важко опустився на агентку, а вона все кричала і кричала. Коли я дивився, як один поліцай крекче і б’ється об неї, а двоє інших метушаться біля столу зі спущеними штанами, виставивши огидні коліна, мені здалося, що вони, зрештою, і справді схожі на мишей, які зібралися біля голівки сиру. Мої земляки ніколи не розуміли, що таке черга, ніхто не хотів стояти останнім, і поки ці три миші штовхалися, затуляючи від мене всю картину, я бачив лише їхні спітнілі зади і те, як смикаються ноги агентки. Вона більше не кричала, бо не могла, наймолодший поліцай її заткнув. «Жвавіше, — сказав він. — Чому так довго?» — «Буде так довго, як я схочу, — відповів йому середній. — Ти ж усе одно від неї своє дістанеш, га?» («Годі про це говорити! — вигукнув огрядний майор, затуляючи очі руками. — Дивитися на це не можу!») Та ми були безпомічні й могли хіба що дивитися, як поліцай середнього віку нарешті здригнувся в сильному спазмі. Насолода такого масштабу мусить лишатися приватною, хіба що всі беруть у цьому участь, як на карнавалі чи оргії. Тут тим, хто лише дивився, насолода здавалася відразливою. «Моя черга», — сказав наймолодший, відриваючись від агентки, що змогла закричати ще раз, поки найстарший не зайняв його місце, знову заткнувши її. «Ну й бруд», — сказав наймолодший, закочуючи сорочку. Він зайняв позицію на столі, без відрази до бруду, і поки поліцай середнього віку застібав штани на тому кучерявому чубчику, що вінчав його обвисле Я, наймолодший почав повторювати рухи попередника і за кілька хвилин дійшов того ж непристойного завершення. Тоді була черга найстаршого, і коли він заліз на стола, я вже без перешкод бачив обличчя агентки. Хоч і вільна тепер кричати, вона цього не робила або ж не могла. Вона дивилася просто на мене, але поки лещата болю закручували її щелепи й очі все сильніше, мені здалося, що мене вона не бачить узагалі.