— Ти шість років на нього працювала, — вставив я.
— А то я цього не знаю, — відповіла Софія. — Це мені здається, чи щоразу, як він відчиняє двері до свого кабінету, десь лунає гонг? І він там у себе палить тютюн чи це в нього фіміам у чаші? Нічого не вдієш, завжди відчуваю, що він трохи розчарувався у мені, бо я не вклоняюся щоразу, як бачу його. Коли він приймав мене на роботу, то питав, чи говорю я японською. Я йому пояснила, що народилась у Ґардені. І він каже: «О, то ви нісеї[37]» так, наче, знаючи одне слово, він знає щось про мене. «Ви забули свою культуру, міз Морі, хоча ви всього лиш друге покоління. Ваші батьки іссеї[38], вони тримаються за свою культуру. Ви не хочете вчити японську? Не хочете поїхати до Японії?» Уперше за тривалий час я почувалася погано. Задумалася, чому ж я не хочу вчити японську, чому вже не говорю японською, чому краще відвідаю Париж, чи Стамбул, чи Барселону, аніж Токіо. Але тоді я подумала — яка різниця? Хтось питав Джона Ф. Кеннеді, чи говорить він гельською, чи був він у Дубліні, чи їсть картоплю вечорами, чи колекціонує картини з лепреконами? То чого ми зобов’язані не забувати нашу культуру? Чи моя культура не тут, бо я тут народилася? Звісно, я не питала це в нього. Просто посміхалася й казала: «Ваша правда, сер», — вона зітхнула. — Але скажу тобі ще дещо. Відколи розібралася для себе в тому, що нічогісінько не забула, що до біса добре знаю свою культуру — американську, і свою мову — англійську, я почуваюся шпигуном у його кабінеті. Зверху я просто стара добра міз Морі, бідолаха, що втратила своє коріння, але під усім цим я Софія і краще мене не чіпати.
Я відкашлявся.
— Міз Морі?
— Гм?
— Здається, я в тебе закохуюсь.
— Я Софія, — відповіла вона. — І розберемося з цим, плейбою. Якщо в нас щось буде, а це неабияке якщо, не буде жодного зобов’язання. Ти не закохуєшся в мене, я не закохуюсь у тебе.
Вона видихнула подвійну хмарку диму.
— Так, щоб ти знав: я не вірю у шлюб, але вірю у вільне кохання.
— Який збіг, — промовив я. — Я теж.
Як мене десять років тому вчив професор Гаммер, Бенджамін Франклін вважав, що старша коханка — це чудово, принаймні такою була настанова батька-засновника молодшому товаришеві. Не пригадую всієї суті листа американського мудреця, лише два пункти. Перший: старші коханки «такі вдячні!!!». Можливо, щодо багатьох з них це й слушно, та не щодо міз Морі. Вона радше чекала вдячності від мене — і я був їй вдячний. Я був приречений до розради найкращого товариша чоловіка, тобто самовтіхи, і певно що не мав грошей на спілкування з повіями. А тепер у мене було вільне кохання, саме існування якого було образою не лише для капіталізму, затягнутого в корсет чи навіть замкненого поясом вірності через своє протестантське походження, а й для комунізму з його конфуціанським характером. Це один з тих недоліків комунізму, які, сподіваюсь, зрештою зникнуть, — віра в те, що кожен товариш має поводитись, як шляхетний селянин, цілковито відданий лише сільському господарству. Азійський комунізм робить вільним і безплатним усе, крім сексу, адже на Сході сексуальна революція ще не відбулась. Якщо людина має достатньо сексу, щоб породити шість, вісім чи десяток нащадків, як це зазвичай буває у країнах Азії (якщо вірити Річардові Гедду), то навряд чи вона потребує революції, щоб сексу стало більше. Тим часом американці, щеплені проти однієї революції й тому стійкі до іншої, зацікавлені лише тропічною спекою вільного кохання, а не його політичним запалом. Однак під терплячою опікою міз Морі я почав усвідомлювати, що справжня революція охоплює і сексуальне звільнення.
Це розуміння не надто вже відрізнялося від прозріння містера Франкліна. Той старий хитрий сибарит добряче знався на важливості еротики для політичного життя і, намагаючись здобути підтримку французів в американській революції, залицявся до жінок так само, як і до політиків. Тому суть листа великого американця до його юного друга була слушна: нам усім слід мати старших коханок. Це не такий уже сексизм, як може здатися, бо ж мається на увазі, що старші жінки також спатимуть з юними жеребчиками. І якщо посланню старигана дещо бракувало витонченості, була в ньому груба правда. Вона полягала в другому пункті, а саме тому, що тягар віку з роками спускається згори донизу. Все починається з рис обличчя, тоді рушає на південь до шиї, грудей, живота і так далі, тож старші коханки можуть бути соковитими й м’якими там, де треба, задовго після того, як їхні обличчя всихають і стають різкими — у цьому разі можна просто надягнути на таке обличчя кошика.