На те, щоб упізнати його, знадобилася мить. Востаннє я бачив Сон Дона, чи Сонні, як його називали, у 1969 році — моєму останньому році в Америці. Він так само був на стипендії в коледжі округу Орандж, за годину автомобілем від мене. Там були місце народження воєнного злочинця Річарда Ніксона і дім Джона Вейна, такий патріотичний край, що мені думалося, що «Агент Орандж»[40] могли виробляти саме тут чи принаймні назвати на його честь. Сонні вивчав журналістику, і це могло б піти на користь нашій країні, якби особистий бренд Сонні не був такий підривний. Він ніс на плечі бейсбольну биту цілісності, готовий лупасити жирні м’ячі непослідовності своїх опонентів. Тоді він був самовпевненим чи зарозумілим — залежить як подивитися. То був спадок його аристократичного походження. Його дід був мандарин, і він не втомлювався нагадувати про це. Той дід так затято й уїдливо нападав на французів, що вони відправили його у подорож на Таїті без зворотного квитка, і там він, начебто подружившись із сифілітиком Ґоґеном, став жертвою чи то гарячки денге, чи то невиліковних нападів смертельної ностальгії. Сонні успадкував від нього ту впертість, що спонукала його шановного діда, я впевнений — невиліковного, бо ж більшість людей з фанатичними переконаннями такі і є. Сонні, як стовідсотковий консерватор, завжди мав рацію щодо всього чи принаймні так вважав, головна різниця полягала в тому, що він був неприхованим ліваком. Він очолював антивоєнне об’єднання в’єтнамських студентів за кордоном — ця жменька людей збиралася щомісяця у стерильній кімнаті спілки студентів чи в чиїйсь квартирі, де пристрасті пашіли жаром, а їжа тим часом холонула. Я відвідував ці вечірки, так само як інші, організовані такою ж невеличкою групою, що підтримувала війну. Вони відрізнялися політичним тоном, однак були цілком однакові в тому, яку подавали їжу, яких співали пісень, які жарти розповідали і які теми обговорювали. Незалежно від політичної групи, ці студенти жадібно пили з однієї повної чаші самотності, їх тягнуло одне до одного, наче цих екс-офіцерів в алкогольній крамниці, сподівання на тепло від тіл таких же страждальців у вигнанні, таких змерзлих, що навіть сонце Каліфорнії не зігрівало їхні холодні ноги.
— Я чув, що ти теж тут, — сказав Сонні, схопивши мене за руку й розгорнувши свою щиру усмішку. Та впевненість, яку я так добре пам’ятав, променіла з його очей і робила привабливим це аскетичне обличчя з антисептичними губами. — Так приємно знову тебе бачити, старий друже.
Старий друже? Я не так усе пам’ятаю…
Втрутилася Мадам:
— Сон бере в нас інтерв’ю для своєї газети.
— Я редактор, — пояснив він і простягнув мені свою візитівку. — Інтерв’ю вийде в нашому першому номері.
Генерал, розчервонілий від тостів, узяв з полиці пляшку шардоне.
— Це на знак вдячності за всі ваші зусилля з відновлення мистецтва четвертої влади в нашому новому домі, мій юний друже.
Я не міг не згадати цієї миті про тих журналістів, кому ми надали безплатне житло й харчування, хоча й у тюрмі, за те, що вони говорили забагато правди про владу. Ймовірно, Сонні спало на думку те ж саме, бо він спробував відмовитися від пляшки і здався лише після того, як Генерал наполіг. Я увічнив цей процес на величезний «Нікон» Сонні: Генерал і Мадам обступили його, поки він брав у Генерала пляшку, а той не відпускав її горло.
— Тисніть це на першу сторінку, — сказав Генерал замість прощання.
Лишившись самі, ми з Сонні обмінялись коротким змістом своїх життів. Він вирішив після випуску залишитися в Америці, знаючи, що, коли повернеться, цілком ймовірно, отримає безплатний квиток на літак до мирних пляжів і ексклюзивних, лише для обраних гостей, в’язниць на острові Пуло-Кондор, зведених французами з характерним для них смаком. До того, як торік сюди прибули ми, біженці, Сонні працював репортером у газеті округу Орандж, оселившись у містечку, де я ніколи не був, у Вестмінстері, або ж, як вимовляли наші земляки, Вет-мін-тері. Зворушений трагедією біженців, він заснував першу газету нашою рідною мовою, прагнучи зв’язати нас спільними новинами.
40
Суміш синтетичних гербіцидів, якими послуговувались американські війська у В’єтнамі, розпилюючи їх на непролазні в’єтнамські джунглі. Згодом виявилося, що речовини у складі суміші викликають незворотні зміни й мутації в організмах тих, хто з ними контактував.