— О, Клоде, — сказав професор.
— Та яке там «о, Клоде». Не ображайтесь, Ейвері, але ж наш американський товариш у тій книжці підозріло схожий на гомосексуала.
— Треба самому таким бути, щоб це відчути, — завважив Стен.
— Хто написав вам цю репліку? Ноел Ковард? Його звати Пайл[41], заради Бога — скільки жартів можна про це придумати? До того ж книжка прокомуністична. Чи принаймні антиамериканська. Це одне й те ж саме, — Клод махнув рукою на книжки, меблі, вітальню, певно, маючи на увазі весь цей чудовий дім. — Важко повірити, що він колись був комуністом, так?
— Стен? — перепитав я.
— Ні, не Стен. Чи, може, ви були, Стене? Наче ні.
Лишився тільки професор, він знизав плечима, коли я поглянув на нього.
— Я тоді був вашого віку, — сказав він, обійнявши Стена за плечі. — Я був вразливий, пристрасний, хотів змінити світ. Комунізм спокусив мене, як багатьох інших.
— А тепер спокушає він, — сказав Стен, стиснувши його руку.
Це видовище змусило мене трохи зіщулитися. Для мене професор був ходячий розум, бачити, що він — тіло, чи що в нього взагалі є тіло, було якось незручно.
— Ви жалкуєте, що були комуністом, професоре?
— Ні, не жалкую. Без цієї помилки я б не став тим, хто я тепер.
— Хто, сер?
Він посміхнувся.
— Гадаю, мене можна назвати переродженим американцем. Це доволі іронічно, однак якщо кривава історія останніх десятиліть чогось мене і навчила, так це того, що захист демократії потребує м’язистості, яку може надати лише Америка. Навіть те, чим ми займаємось у коледжі, має свою мету. Ми вчимо вас найкращого з того, що придумано і сказано не лише, щоб пояснити Америку, як я завжди вас заохочував, але й захистити її.
Я відпив свій скотч. Він був димний і м’який, з присмаком торфу та старого дуба, підкресленим лакрицею та невловимою сутністю шотландської мужності. Я любив скотч нерозведеним, як і правду. На жаль, нерозведену правду можна було собі дозволити не частіше за односолодовий скотч вісімнадцятилітньої витримки.
— А як щодо тих, хто не вчив найкраще з придуманого і сказаного? — спитав я професора. — Якщо ми не зможемо їх навчити чи вони не будуть учитися?
Професор уважно вивчав мідні глибини свого напою.
— Гадаю, ви з Клодом бачили чимало таких людей у вашій роботі. Простої відповіді на це бути не може, хіба що можна сказати, що це завжди так і було. Відколи перша печерна людина відкрила для себе вогонь і вирішила, що ті, хто досі живе в темряві, перебувають у мороці неуцтва, йшлося про цивілізацію проти варварства… й у кожної епохи — свої варвари.
Навряд чи було щось чіткіше за цивілізацію проти варварства, однак як щодо вбивства огрядного майора? Це простий акт варварства чи складний, що просуне революційну цивілізацію? Мало б бути останнє — суперечливий вчинок, що так пасує нашій епосі. Ми, марксисти, віримо, що капіталізм породжує суперечності й розпадеться від них, однак тільки тоді, як докласти зусиль. Однак суперечливий не лише капіталізм. Як сказав Геґель, трагедія — це не лише конфлікт між тим, що правильно і неправильно, а між правильним і правильним, дилема, якої не уникнути нікому з тих, хто хоче стати частиною історії. Майор мав право на життя, але я був правий, вбиваючи його. Чи не так? Ми з Клодом поїхали опівночі, і я підібрався якомога ближче до того, щоб обговорити з ним докори свого сумління. Коли ми стояли на тротуарі з останніми на сьогодні сигаретами, я поставив йому питання, яке могла поставити мені мати:
— Що, як він невинний?
Клод видув кільце диму, просто аби похизуватися.
— Ніхто не невинний. Особливо в таких справах. Не думаєш, що в нього може бути кров на руках? Він знаходив прибічників В’єтконгу. Він міг якось узяти не того. Так уже бувало. А якщо він сам їхній прибічник, то точно брав не тих людей. Навмисне.
— Я нічого такого точно не знаю.
— Невинність і вина. Це питання космічного масштабу. Ми всі невинні на одному рівні й винні на іншому. Чи не в цьому полягає первісний гріх?
— Твоя правда, — сказав я.
Ми розпрощалися, потиснувши один одному руки. Атмосфера моральних сумнівів була така ж важка, як і атмосфера домашніх сварок — не цікава нікому, крім безпосередньо залучених. У цій ситуації залученим був лише я (окрім огрядного майора, чия думка не цікавила нікого). Тим часом Клод запропонував мені вічну істину чи принаймні виправдання, але мені не стало сміливості сказати, що я не можу нею скористатися. Первісний гріх був надто вторинною темою для такого, як я, народженого від батька, який говорив про нього на кожній месі.