Протягом усієї промови слухачі шалено ревіли й аплодували, і якби він викотив на сцену комуніста в клітці, вони радо б закликали Конгресмена вирвати йому серце з грудей цими масивними руками. Здавалося, ніщо не змусить їх шаленіти ще більше, однак він зміг це зробити. Підняв руки у формі V, ймовірно, маючи на увазі перемогу[44], власне В’єтнам, «голосуйте за мене»[45] чи щось з іще тоншим впливом на підсвідомість, і прокричав у мікрофон з ідеальною в’єтнамською вимовою:
— Vietnam Muon Nam! Vietnam Muon Nam! Vietnam Muon Nam!
Усі, хто сидів, скочили на ноги, усі, хто стояв, витягнулися трохи вище, і всі вони ревли разом із Конгресменом цей рефрен: «В’єтнам назавжди!» Тоді «Кларк Ґейбл» дав сигнал музикантам, і вони захитались у ритмі нашого національного гімну, який усі вони — і янгол, і спокусниця, і «Кларк Ґейбл», і Конгресмен — співали зі щирим запалом, як і всі гості, зокрема я, крім стійких китайських офіціантів, що нарешті мали змогу відпочити.
Коли гімн скінчився, Конгресмена на сцені оточили прихильники, а решта потяглися до своїх стільців із відчуттям, подібним до самовдоволення після вдалого злягання. Я повернувся і побачив Сонні, що стояв біля міз Морі з записником і ручкою в руках.
— Цікаво, — сказав він, порожевілий від склянки чи двох коньяку. — Той самий слоган використовує і комуністична партія.
Міз Морі знизала плечима.
— Слоган — це всього лиш костюм, — сказала вона. — Хто завгодно може його вдягнути.
— Гарно сказали, — відповів Сонні. — Нічого, якщо я використаю ваші слова?
Я їх познайомив і спитав Сонні, чи не хоче він підійти ближче до сцени, щоб сфотографувати те, що там відбувалося. Він вишкірився.
— Справи в газети йдуть доволі добре, тож я зміг найняти фотографа. А сам уже взяв у Конгресмена інтерв’ю. Треба було вдягнути бронежилет, він мене фактично бомбував.
— Типова поведінка білого чоловіка, — сказала міз Морі. — Ви не помічали, як біла людина може вивчити пару слів азійською мовою і спокійно згодовує це нам? Він міг би попросити води, а ми поставилися б до нього, як до Айнштайна.
Сонні посміхнувся і записав це.
— Ви живете тут довше за нас, міз Морі, — з повагою сказав він. — Помітили, коли ми, азійці, говоримо англійською, вона має бути чи не бездоганна, інакше хтось обов’язково глузуватиме з акценту?
— Байдуже, скільки ти тут, — відповіла міз Морі. — Білі завжди вбачатимуть у нас чужоземців.
— Але хіба ж у цього немає іншого боку? — втрутився я, дещо розмазуючи слова від коньяку, що курсував у моїй крові. — Якщо ми говоримо англійською ідеально, американці нам довіряють. Так їм легше вважати, що ми — одні з них.
— І ти саме така людина, правда ж? — Очі Сонні були непрозорі, наче тоновані вікна автомобіля. Я помилився, думаючи, що він аж так змінився. У наступні кілька зустрічей з моменту нашого возз’єднання він довів, що ледве прикрутив звук своєї особистості. — То що ти думаєш про нашого Конгресмена?
— Ти мене процитуєш?
— Будеш анонімним джерелом.
— Він — найкраще, що могло з нами статися, — сказав я. І не брехав. Натомість, це був найкращий різновид правди, той, що міг значити принаймні дві речі.
Наступними вихідними я мав змогу краще зрозуміти потенціал Конгресмена. Чудового недільного ранку я відвіз Генерала та Мадам з Голлівуду до Гантінгтон-біч, де жив Конгресмен, бо він запросив їх на обід. Мій титул шофера вражав більше за саме авто — найкращим у цьому «Шевроле Нова» була його відносна новизна. Однак факт лишався фактом — Генерал і Мадам, які угніздилися на задньому сидінні, мали потребу в шофері. Моя робота полягала в тому, щоб прикрашати їхнє минуле і, можливо, майбутнє життя.