— Для цього в мене є капітан, — мовив Генерал, киваючи на мене. — Він насправді мій культурний аташе і буде більш ніж радий вичитати сценарій і запропонувати свій відгук.
Коли я спитав Конгресмена про назву, відповідь мене збентежила.
— Чекайте, «Гамлет»?
— Не той «Гамлет»[47]. Режисер сам написав сценарій. Ані дня не служив у збройних силах, тільки ковтав у дитинстві фільми з Джоном Вейном та Оді Мерфі. Головний герой — «зелений берет», який мусить урятувати селище. Я два роки служив у спецзагоні в кількох селищах, але то не та Країна Фантазія, яку він готує.
— Подивимося, що я можу зробити, — сказав я.
Я прожив у північному селищі кілька років до нашого відльоту на північ у п’ятдесят четвертому, ще малим, але брак досвіду ніколи не заважав мені щось спробувати. Саме так я був налаштований, коли підійшов до Лани після її разючого виступу, маючи на меті привітати її з новою кар’єрою. Ми стояли у фойє ресторану біля величезного фото молодят, і вона зміряла мене об’єктивним, позбавленим сентиментальності поглядом поціновувачки мистецтв. Тоді посміхнулася і сказала:
— А я все думаю, чому ви тримаєтеся від мене подалі, капітане.
Коли я запротестував, пояснюючи, що просто не впізнав її, вона спитала, чи сподобалося мені те, що я побачив.
— Я не схожа на дівчинку, яку ви знали, правда ж?
Деяким чоловікам більше подобаються невинні школярки в білих ао даях, але не мені. Вони належать до пасторального, чистого видіння нашої культури, від якої я відлучений, такої ж далекої від мене, як засніжені гори рідного краю мого батька. Ні, я не був чистий, і ця нечистота була всім, чого я хотів і чого заслуговував.
— Ви не схожі на дівчинку, яку я знав, — сказав я. — Але виглядаєте точнісінько як жінка, якою, на мою думку, ви колись мали стати.
Ніхто раніше не казав Лані подібних речей, тож така неочікувана ремарка змусила її завагатися, перш ніж відповісти.
— Бачу, я не єдина змінилася після переїзду сюди, капітане. Ви стали значно… відвертішим, ніж були, коли жили в нашому домі.
— Я з вами більше не живу, — сказав я.
Якби тієї миті не з’явилася Мадам, хтозна, куди завела б нас ця розмова? Не сказавши мені ані слова, вона схопила Лану під лікоть і потягнула до вбиральні з силою, проти якої нічого не можна було вдіяти. Хоча тоді я бачив її востаннє на доволі довгий час, у наступні тижні вона часто поверталася до мене у фантазіях. Не зважаючи на те, чого я хотів чи заслуговував, Лана неодмінно з’являлась у білому ао даї, довге чорне волосся іноді обрамляло її обличчя, а іноді закривало його. Моє тіньове Я здригалося в тому безіменному світі мрій, де я зустрічав її. Навіть у сомнамбулічному стані я знав, що білий колір позначав не лише чистоту та невинність. Це також був знак жалоби та смерті.
Розділ 8
«Ми — володарі дня, однак ЧАРЛІ — володар ночі. Ніколи про це не забувай». Саме ці слова білявий двадцятиоднорічний сержант ДЖЕЙ БЕЛЛАМІ чує у свій перший день у спекотних тропіках В’єтнаму від свого нового командира, капітана ВІЛЛА ШЕЙМУСА. Шеймус пройшов бойове хрещення у крові товаришів на пляжах Нормандії, мало не загинув в атаці хвилі китайців у Кореї, тоді втягнув себе до підвищення на шківі, политому «Джеком Деніелзом». Він знає, що не підніметься вище, — не з його бронксівськими манерами і цими великими, вузлуватими пучками, на які не налізе жодна пара оксамитових рукавичок. «Це політична війна, — каже він своєму новому помічникові, слова лунають з-за завіси диму від його кубинської сигари. — Та я знаю лише, що ця війна вбивча». Його завдання: врятувати безгріховних монтаньярів буколічного селища високо над кордоном з диким Лаосом. Їм загрожує в’єтконгівець, і не абиякий в’єтконгівець. Це найгірший з найгірших — Кінг-Конг. Кінг-Конг помре за свою країну, що більше, ніж можна сказати про більшість американців. Важливіше те, що Кінг-Конг за свою країну вбиватиме, і ні від чого він так не облизується, як від залізного запаху крові білої людини. Кінг-Конг розсадив у густих джунглях навколо селища партизанів-ветеранів, зміцнених битвами чоловіків (і жінок), які вбивали французів від гір до Вулиці Без Радості[48]. Однак це не все. Кінг-Конг увів у селище своїх прихильників і підривників, їхні дружні обличчя маскували холодний розрахунок. Їм протистоять Народні сили селища, купка обірваних фермерів і підлітків, в’єтнамські ополченці, треновані десятком «зелених беретів» спецзагону армії США. «Цього достатньо», — думає сержант Белламі, сидячи опівночі на самоті на своїй сторожовій вежі. Він вилетів з Гарварду і втік далеко від свого дому в Сент-Луїсі, від татка-мільйонера та загорнутої в хутро матусі. «Цього достатньо, цих разюче прекрасних джунглів і цих скромних, простих людей. Саме тут я, Джей Белламі, організую свою першу, а може, й останню оборону — в СЕЛИЩІ».
47
Hamlet (
48
Назва, яку від французького експедиційного корпусу дістала ділянка траси від Гюе до Куангчі під час першої Індокитайської війни, коли ця територія стала укріпленою базою В’єтконгу.