Я лежав у ліжку, під білим простирадлом, за білою завісою. З-за завіси лунали безтілесні голоси; крижаний дзенькіт металу; сальто коліс по лінолеуму; божевільне рипіння гумових підошов; жалюгідні гудки самотніх апаратів. Я був вбраний у тонку крепову сорочку, однак, дарма що вона була легка, так само як простирадло, на мене тиснула вага снодійного, жорстка, наче армійська ковдра, настирлива, наче небажана любов. Чоловік у білому халаті стояв біля мого ліжка і читав картку на дощечці, напружено, мов дислексик. У нього була буйна, недоглянута зачіска аспіранта з астрофізики, округле черевце нависало над дамбою ременя, і він бурмотів у диктофон:
— Пацієнт прибув учора з опіками першого ступеня, отруєнням димом, забиттями і струсом мозку. Він… — Тут він помітив, що я дивлюся на нього. — О, доброго ранку. Ви мене чуєте, юначе? Кивніть. Дуже добре. Можете щось сказати? Ні? Ваші голосові зв’язки та язик в порядку. Гадаю, це шок. Пам’ятаєте, як вас звати? — Я кивнув. — Добре. Знаєте, де ви? — Я похитав головою. — Це лікарня в Манілі. Найкраще, що можна собі дозволити за гроші. У цій лікарні лікарі не просто MD. У нас у всіх ще й ступінь PhD[61]. Тобто, ми філіппінські лікарі, а MD значить манільські. Ха, жартую, мій хворобливий юний друже. Звісно ж MD — це лікар, а PhD — доктор філософії, тобто я можу аналізувати і те, що бачу, і те, чого не бачу. Ваш фізичний стан відносно непоганий, зважаючи на нещодавню катастрофу. Так, травми є, але не страшні, зважаючи на те що ви могли б померти або дістати серйозні ушкодження. Щонайменше зламані руки-ноги. Коротше кажучи, вам надзвичайно пощастило. Говорячи це, я підозрюю, що у вас головний біль пропорцій Мерилін Монро. Рекомендую що завгодно, крім психоаналізу. Я б порадив медсестру, однак усіх гарненьких ми експортували в Америку. Маєте питання?
Я спробував заговорити, однак не вийшло, тож зміг тільки похитати головою.
— То відпочивайте. І пам’ятайте, що найкраще лікування — це почуття відносності. Байдуже, як вам погано, втішайтеся тим, що завжди є хтось, кому ще гірше.
З цими словами він вийшов за завісу і лишив мене на самоті. Стеля наді мною була біла. Простирадла — білі. Лікарняна сорочка — біла. Певно, зі мною все було добре, якщо вже тут усе біле, але це було не так. Я ненавидів білі кімнати, а тепер лежав у такій, не маючи нічого, щоб відволіктися. Я міг жити без телебачення, але не без книжок. Тут не було навіть журналів чи інших пацієнтів, щоб полегшити мою самотність, і поки секунди, хвилини та години скрапували, наче слина з рота психічнохворого, мене охопила глибока тривога, клаустрофобне відчуття того, що з цих порожніх стін виступає моє минуле. Від цих видінь мене згодом врятував візит чотирьох акторів масовки, які грали в’єтконгівських катів. Поголені, вбрані у джинси та футболки, вони були зовсім не схожі на катів чи злодіїв — мирні біженці, трохи збиті з пантелику, не на своєму місці. Вони принесли мені кошика з фруктами, загорнений у целофан, та пляшку «Джонні Вокера».
— Як почуваєтесь, шефе? — спитав найнижчий з них. — Виглядаєте страшенно.
— Усе гаразд, — прохрипів я. — Нічого серйозного. Не варто було.
— Це не від нас гостинці, — відповів високий сержант. — Їх надіслав режисер.
— Так мило з його боку.
Високий сержант і коротун обмінялися поглядами.
— Ну, як скажете, — мовив коротун.
— Що ви хочете сказати?
Сержант зітхнув.
— Не хотів заводити про це мову так рано, капітане. Ви спочатку випийте. Найменше, що ви можете, — це випити його алкоголь.
— І я б не відмовився, — сказав коротун.
— Наливайте всім, — сказав я. — Чого це найменше, що я можу?
Високий сержант наполіг, щоб я спочатку випив, і солодке тепло недорогого скотчу справді допомогло, лагідне, наче добра дружина, що розуміє потреби свого чоловіка.
61
MD — дипломований лікар, PhD — доктор філософії, що збігається з початковими буквами Philippine Doctor.