— Хто вони? — спитав я.
— Це моя родина, — відповіла міз Морі.
— Твоя родина?
Відповідь приголомшила мене. Звісно ж, я знав, що у міз Морі була родина, однак вона рідко говорила про них і вже точно ніколи не показувала мені фотографій. Я знав лише, що вони жили далеко на північ звідси, в одному з припалих пилом, спекотних містечок долини Сан-Хоакін.
— Це Бетсі, а це Елеанор, — сказав Сонні, схиляючись, щоб вказати на відповідні обличчя. — Ось Джордж та Ейб. Бідолашний Ейб.
Я глянув на міз Морі, що спокійно потягувала своє вино.
— Він помер на війні?
— Ні, — відповіла вона. — Він відмовився йти воювати. Натомість його відправили до в’язниці. Він досі злиться. Не те, щоб приводу не було, я б, певно, теж злилася, якби була на його місці, бозна. Просто хотілося б, щоб він був трохи щасливіший. Війна вже тридцять років як скінчилася, а він усе ще живе нею, хоча й не воював.
— Воював, — заперечив Сонні, — тільки вдома. Хто може його звинуватити? Уряд відправляє його родину до табору, а тоді просить його воювати за рідну країну? Я б страшенно лютував.
Тепер нас трьох розділяла завіса диму. Ледь помітні вихори наших думок здійнялись у повітря, прозорі, однак цілком матеріальні, й на якусь мить мій привид зависнув над головою Сонні.
— Де Ейб тепер? — спитав я.
— У Японії. Не те, щоб там він був щасливіший, ніж тут. Коли війна скінчилась і його звільнили, він вирішив повернутися до свого народу — так усе його життя казали білі люди, хоча він і народився тут. Тож він поїхав і дізнався, що люди в Японії теж не вважали його своїм. Для них він — один з нас, для нас — один з них. Ні те, ні се.
— Може, наш завідувач кафедри міг би йому допомогти.
— Господи, сподіваюся, це ти так жартуєш, — сказала міз Морі.
Звісно ж, я жартував, однак просто збився з ритму, як небажаний партнер у цьому складному ménage àtrois[65]. Я заспокоїв себе, прикінчивши своє вино. Коли подивився на пляшку, побачив, що вона спорожніла.
— Хочеш горілки? — спитала міз Морі.
Її погляд обтяжувало спочуття, що подають лише трохи теплим. Бажання заповнило підвалини мого серця, й усе, що я міг — лише мовчки кивнути. Вона пішла на кухню і принесла чисті склянки для горілки, поки ми з Сонні сиділи в ніяковій тиші. Налита горілка була така ж гостра й чудова, як я її уявляв, саме той розчинник для фарб, яким варто мити брудні, вкриті лушпайками стіни своїх нутрощів.
— Може, якось поїдемо до Японії, — сказав Сонні. — Я б хотів познайомитися з Ейбом.
— Я б теж хотіла вас познайомити, — відповіла міз Морі. — Він боєць, як і ти.
Горілка чудово сприяє відвертості, особливо якщо пити її з льодом, як я. Горілка з льодом така прозора, чиста, сильна, що спонукає тих, хто її п’є, бути такими ж. Я проковтнув рештки своєї порції, готуючись до стусанів, яких було не уникнути.
— Мене ще з нашого навчання дещо дивувало, Сонні. Ти завжди говорив про те, як ти віриш у людей та революцію. Чула б ти його, міз Морі. Він такі промови виголошував.
— Я б хотіла їх послухати, — сказала міз Морі. — Дуже хотіла б.
— Але якби ти їх чула, ти теж спитала б себе, чому він не повернувся і не бився за революцію, в яку так вірив. Чи чому він не повернеться туди тепер, щоб стати частиною народу та революції завтра? Навіть твій брат Ейб відсидів у в’язниці і повернувся до Японії за те, у що вірив.
— І подивися, до чого це його довело.
— Я просто хочу від тебе відповіді, Сонні. Ти досі тут, бо кохаєш міз Морі? Чи ти досі тут, бо тобі страшно?
Він поморщився. Я вдарив його туди, де боліло, в сонячне сплетіння совісті, вразливе в усіх ідеалістів. Роззброїти ідеаліста було просто. Треба було лише спитати, чому ідеаліст не на передньому фронті тієї конкретної битви, яку він обрав для себе. Це було питання відданості, хоча він цього не знав, але я був відданий і знав це. Сонні, присоромлений, опустив очі на свої босі ноги, однак, з якоїсь причини, на міз Морі це ніяк не вплинуло. Вона тільки глянула на нього з розумінням, а коли повернулася до мене, в її очах було не тільки спочуття, я побачив там і дещо інше — жаль. Саме час було зупинитись і піти красиво, однак горілка, що не так швидко просочувалась у забиту раковину підвалин мого серця, підштовхнула мене пливти далі.