— А як же ваші дружини та діти? — спитав я.
Ми вчотирьох сиділи під дубом, закотивши рукави, і їли нашу обідню пайку армійського раціону, що на вході до людського організму виглядала так само, як і на виході.
Сивий капітан покалатав ложкою у вмісті своєї бляшанки і відповів:
— Нас розлучили під час безладу в Данангу. Вони не вибралися. Останнє, що я про них чув — в’єтконгівці відправили їх розчищати болота за те, що вони моя рідня. Гадаю, мені лишається або чекати, поки їх звільнять, або ж іти визволяти їх самому.
У нього була звичка говорити, стиснувши зуби, гризучи слова, наче кістки. Щодо лейтенанта, його емоції давно були обрізані. Він був подібний до людини, однак якщо його тіло рухалося, то обличчя і голос залишалися непорушними. Тож коли він сказав: «Вони мертві», це рівне повідомлення було загрозливіше, аніж лайка чи прокльони. Я боявся питати його, що саме сталося.
Натомість сказав:
— Ви ж не збираєтеся повертатися?
Беземоційний лейтенант на кілька градусів повернув турель своєї голови і націлився в мене очима.
— Повертатися до чого?
Сивий капітан пирхнув.
— Не лякайся, хлопче. Я чимало людей послав на неминучу смерть. Тепер, певно, моя черга. Я цього чекаю. Може, війна і пекло, але знаєш що? Пекло краще за цю діру.
На цих словах беземоційний лейтенант і сивий капітан відійшли помочитися.
Я не мав потреби писати в листі до Парижа, що ці чоловіки не дурні, принаймні поки що. Мінітмени[68] не були дурнями, вірячи, що можуть перемогти британські «червоні мундири», не більш ніж перший озброєний пропагандистський загін нашої революції дуркував, тренуючись з найрізноманітнішими видами примітивної зброї. З такого ополчення зрештою виросла мільйонна армія. Хто мав право сказати, що така ж доля не чекала на це зібрання?
«Люба тітонько, — писав я видимим чорнилом, — цих людей не варто недооцінювати. Наполеон казав, що люди помруть за стрічки, причеплені до їхніх грудей, однак Генерал розуміє, що ще більше людей помиратимуть за того, хто пам’ятає їхні імена, як він. Коли він проводить інспекцію, то ходить поміж них, їсть разом з ними, називає їх на імена, питає про їхніх дружин, дітей, дівчат, рідні міста. Кожен з нас хоче лише, щоб його визнавали й пам’ятали. Без інших людей не може бути нічого. Це бажання штовхає цих офіціантів, прибиральників, садівників, механіків, нічних сторожів і споживачів державних пільг економити, щоб мати змогу придбати стрій, чоботи, зброю, аби знову стати чоловіками. Вони хочуть повернути свою країну, люба тітонько, але також вони прагнуть визнання та пам’яті від тої країни, якої більше нема, від удів та дітей, від майбутніх нащадків, від тих чоловіків, якими вони самі були. Якщо вони програють, їх назвуть дурнями. Однак, якщо не програють, вони стануть героями та провидцями, живі чи мертві. Можливо, я повернуся з ними до нашої країни, байдуже, що про це скаже Генерал».
Хоча я сам і планував своє ймовірне повернення, але зробив усе можливе, щоб відмовити від цього Бона. Ми палили свої останні сигарети під дубом — останній відпочинок перед походом на десять миль. Ми дивилися, як чоловіки під командуванням сивого капітана та беземоційного лейтенанта підводяться, потягуються, чухають різні частини своїх кострубатих тіл.
68
Учасники ополчення північноамериканських колоністів, що боролося з індіанцями та британськими військами.