Ґа подивився на хлопчика:
- Правда, ти це мені хочеш сказати?
Хлопчик кивнув.
- А ти? - спитав Ґа дівчинку.
Вона теж опустила очі:
- Думаю, що так.
- Немає необхідності, - сказав Ґа. - Імена приходять і йдуть. Імена змінюються. От у мене немає імені.
- Що, правда? - здивувалася дівчинка.
- Тобто, мабуть, у мене є справжнє ім’я, - уточнив Ґа. - Тільки я його не знаю. Якщо моя мама написала його на мені перед тим, як залишити мене в сиротинці, то воно стерлося…
- У сиротинці? - вражено перепитала дівчинка.
- Ім’я - це не людина, - сказав Ґа. - Не запам’ятовуйте людей за іменами. Хочете, щоб хтось завжди жив із вами, - сховайте його в собі, закарбуйте його обличчя у своєму серці. І тоді, хоч ким ви будете, ця людина буде з вами, бо вона стає частиною вас. - Він поклав руки дітям на плечі. - Важливі саме ви, а не ваші імена. Я ніколи не забуду вас, діти!
- Ви говорите так, ніби кудись від’їжджаєте, - сказала дівчинка.
- Ні, - заперечив Ґа. - Я залишаюся тут.
Хлопчик нарешті підвів погляд. Він усміхався.
Ґа спитав:
- Ну що, на чому ми зупинилися?
- На американських шпигунах! - нагадав хлопчик.
Громадяни, у нас сумна новина: наш найстарший товариш помер на сто тридцять п’ятому році життя. Доброї подорожі у засвіти, наш старий друже, і згадуй добрим словом своє повне, плідне, задоволене життя в нашій країні довгожителів! Громадяни, замисліться на хвилину, що б ви могли зробити для ваших старших сусідів по будинку з поваги до їхнього віку. Може, ви б підняли їм на поверх трохи льоду чи зробили б приємний сюрприз, почастувавши мискою супу з квітів цибулі? Тільки пам’ятайте: страва не повинна бути надто гострою!
І важливе попередження: громадяни, у жодному разі не торкайтеся жодних повітряних куль, що прилітають з боку Демілітаризованої зони. Міністр народної безпеки виявив, що газ усередині цих куль, до яких прикріплені пропагандистські повідомлення, - смертельно небезпечна нервово-паралітична речовина, призначена для вбивства мирних громадян, які стикаються з таким об’єктом.
Але є в нас і добрі новини, громадяни! Схоплено сумнозвісного міського крадія склоочисників. Просимо всіх громадян прийти завтра вранці на футбольний стадіон. Іще краща новина: з колгоспів уже везуть новий урожай сорго. Навідайтеся до ваших пунктів видачі харчів і отримайте щедру пайку цієї смачної крупи. Сорго не лише зміцнює кишечник, а й допомагає підтримувати чоловічу силу. Гнати корянджу[59] з сорго цього року не дозволено. Будьте готові до вибіркових перевірок на кухні.
І, напевне, найкраща новина на сьогодні, громадяни: слухайте наступну частину найкращої північнокорейської повісті року! Що ближчі ми до її завершення, то більше надходить прохань від трудящих продовжувати її! Однак сьогодні, громадяни, слухайте закінчення повісті. Розв’язка її буде остаточною.
На мить забудьте, громадяни, що ви зайняті виробництвом віналонового одягу чи працюєте на заводському верстаті. Уявіть цей краєвид: уже пізній вечір, угорі сріблиться місяць, а внизу дрімає Пхеньян. Тільки одна машина освітлює собі фарами шлях між високих будівель столиці, прямуючи на північ, до аеропорту. Попереду височіє Центральна кіностудія, найбільший кіноцентр світу. Тут численні сценічні павільйони на багатьох гектарах створюють небувалі можливості для кіномистецтва. І саме тут зупинилася машина. Вийшла з неї не хто інша, як сама Сан Мун - жінка, задля якої й існує ця кіностудія.
Перед нею прочинились іржаві ворота, і за ними горіло яскраве світло. У цьому світлі купався, чекаючи на неї, не хто інший, як найповажніший і найшанованіший політик світу Верховний Головнокомандувач Кім Чен Ір. Він широко розкинув руки й обмінявся з народною актрисою жестами соціалістичної підтримки.
Різко пахло техаською їжею: великими шматками свинини і локшиною під назвою мак-а-рони . Коли Великий Керівник провів її до приміщення, очам і вухам Сан Мун відкрилися музика, гімнастика й синхронний гармонійний рух автонавантажувачів!
- Я думала, що вистава, якою ми зустрінемо американців, відбудеться в аеропорту, - сказала вона.
- Так і буде, - сказав їй Великий Керівник. - Але готуватися ми маємо в приміщенні, - він показав угору, - це убезпечить нас від очей шпигунів.
Великий Керівник узяв її за руки й стиснув їх крізь атлас чосон-ота.
- Чи ви здорові? У вас все гаразд?
- Мені нічого не бракує, Великий Керівнику, - відказала вона.
- Чудово, - мовив він. - Розкажіть мені тепер про цю американку. Скільки шматків мила пішло на те, щоб відмити нашу бруднулю?
Сан Мун заговорила.
- Ні, ще не зараз, - перервав її Великий Керівник. - Притримайте вашу думку на пізніший час. Спочатку я маю дещо вам показати, невеличку приємність, коли ваша ласка.
Він повів її через студію. Тут під захищеним від вибуху склепінням розташувався ансамбль електронної музики «Почхонбо» і грав свій найновіший шлягер «Веселка Возз’єднання». Під цю музику рухався балет автонавантажувачів, на яких стояла харчова допомога для американців, вони ходили по колу, підіймаючи вгору вантаж, і синхронно оберталися в лад із бадьорою мелодією. Але найбільше враження справляла ціла армія юних гімнастів у кольоровому вбранні. Кожен гнучкий малюк танцював зі столітровою бочкою. Діти крутили великі пластикові бочки, як дзиґи, потім бочки наче оберталися самі собою, і - але-оп! - діти раптом опинилися вже на бочках і, крутячи їх під собою, покотили до автонавантажувачів, що мали ті бочки доправити на американський вантажний літак. Скажіть нам, громадяни, - чи годували колись голодних так весело і вправно?
Коли вони підійшли до трьох чосон-отів на швацьких манекенах, у Сан Мун аж подих перехопило від їхньої краси. Вона зупинилася перед тими вбраннями.
- Це занадто щедрий дарунок, - промовила вона, милуючись майже металевим блиском трьох убрань: білого, синього та червоного.
- А, оце, - сказав Великий Керівник. - То не подарунок. Це вбрання завтра вдягнете ви, будете в кольорах прапора КНДР. У білому ви зустрінете американців, у синьому виконаєте свою композицію, прощаючись із веслувальницею. А в червоному проведете її в американське життя. Так же буде, правда? Чи не це ви обрали?
- А своє вбрання мені не треба вдягти? - спитала вона. - Я вже підготувалася.
- Боюся, що все вже вирішено, - відповів Великий Керівник. - Тож прошу без сумних облич.
Він вийняв із кишені конверт і вручив їй.
У ньому лежали два квитки.
- Що це? - спитала вона.
- Оце - частина подарунка для вас, - пояснив Великий Керівник. - Зразок того, що у вас попереду.
Сан Мун роздивилася їх і побачила, що то квитки на офіційну прем’єру «Жінки для втіхи»
- Прем’єра наступної суботи, - промовила вона.
- Довелося скасувати оперну виставу, - сказав він. - Але ж має щось бути передусім, еге ж?
- Мій фільм, - прошепотіла Сан Мун. Потім, ще не зовсім вірячи, спитала: - Мій фільм нарешті вийшов на екрани?
- Його чекатиме весь Пхеньян, - запевнив її Великий Керівник. - Якщо з якихось причин вашого чоловіка обов’язок покличе на завдання, чи складете ви мені компанію в моїй ложі?
Сан Мун задивилася в очі Великого Керівника. Вона майже розгубилася від думки, що така могутня і щедра людина допомагає її скромній особі. Але, громадяни, зрозумійте: у Великого Керівника можливе все. Пам’ятайте: його єдине бажання - захистити вас усіх і кожного у своїх обіймах.
- Ходімо, - сказав він. - Це ще не все.
Сан Мун бачила, що в другому кінці студії зібрався невеликий оркестр. Двоє музикантів ішли до них, проходячи крізь знайомі їй декорації - ряд американських джипів і вішаки з формою американських солдатів, знятою з мертвих імперіалістів під час війни. Стояла там і модель гори Пекту, місця народження славного вождя Кім Чен Іра, який народився так близько до сонця! Пектусан, хай твої величні вершини повік тягнуться до небес!
Коли вони пройшли далі, Великий Керівник мовив: