Чон До проспав, доки дійшли до порту Кінчхе під вечір. Уся команда начепила червоні партійні значки. У доках їх зустріла велика група: кілька солдатів, морський міністр із Чхонджина, якісь місцеві партійні чиновники та журналіст із місцевого відділу «Родон сінмун»[12]. Вони всі знали про зухвалі радіосигнали американців, хоча ніхто й не збирався кинути виклик американському флоту й урятувати «Чунму».
Чон До розповів свою легенду, а коли журналіст спитав, як його звати, Чон До сказав, що це неважливо, адже він лише скромний громадянин найвеличнішої країни світу. Журналістові це сподобалось. У доки прийшов і літній добродій, якого Чон До спочатку не помітив, - у сірому костюмі і з їжачком сивого волосся. Але руки в нього були такі, що, побачивши, неможливо було забути: колись переламані, вони неправильно зрослися. Вигляд у них, власне, був такий, ніби їх засунули в механізм лебідки на «Чунмі». Коли все скінчилося, старий і журналіст відвели другого помічника вбік, щоб отримати підтвердження цієї історії й записати пряму мову.
Коли стемніло, Чон До пішов рейками вагонеток для риби на новий консервний завод. На старому виробили невдалу партію бляшанок риби, і багато громадян загинуло від ботулізму. Проблему виявилося неможливо локалізувати, тож вирішили збудувати новий завод поряд зі старим. Чон До пройшов повз рибальські судна, повз пришвартовану «Чунму», яку вже розвантажували якісь люди в сорочках із комірами на ґудзиках. Якщо чхонджинські бюрократи не виявляли надзвичайної вірності й послуху, то мусили вирушати в паломницьку подорож до Вонсана чи Кінчхе й тижнів зо два послужити, займаючись революційною працею, наприклад, день і ніч розвантажувати рибальські судна.
Чон До мешкав у домі начальника заводу - великому, красивому будинку, у якому всі інші боялися селитись з огляду на те, що сталося з начальником заводу і його сім’єю. Чон До жив лише в одній кімнаті - на кухні, де було все, що треба: лампочка, вікно, стіл, пічка й спальне місце, яке він собі сам влаштував. На суходолі він проводив лише два дні на місяць, і якщо в будинку й було щось загадкове, то привиди, здається, його не турбували. На столі вмостився передавач, який Чон До збирав. Якщо передавати короткими періодами, як тоді американці з морського дна, то, може, йому вдасться лишитися непоміченим. Але що ближче було до завершення роботи, то повільніше вона йшла, бо про що він говоритиме по радіо? Розповість про солдата, який говорив: «Смокі, смокі?» Чи про обличчя капітана, коли вони пливли на південь понад широкими пустельними піщаними пляжами Вонсана, про який усім пхеньянським бюрократам розповідають, що їх відправлять туди раювати на пенсії?
Чон До заварив собі чаю на кухні, поголився вперше за три тижні. З вікна дивився, як розвантажують «Чунму» в темряві люди, які, певне, благають долю, щоб швидше настала та мить, коли вимкнуть електрику й можна буде лягти на свою койку. Спочатку він поголив навколо рота, а потім замість того, щоб допити чай, хильнув китайського віскі; у звуках бритви йому чувся ніж, що ріже акулячу шкіру. Справді, щось захопливе було в тому, як він розповідав журналістові свою історію, і на диво передбачливим виявився капітан: журналістові не було навіть потрібне його ім’я.
Пізніше вночі, коли вимкнули електрику й зайшов місяць, Чон До пішов на дах і в повній темряві навпомацки знайшов димар. Він сподівався встановити антену, яка б висовувалася з димаря, якщо смикнути за шнур із кухні. Цієї ночі він лише проводив шнур, і навіть це треба було робити якнайбільш непомітно. Чонові До було чути океан, морське повітря дихало йому в обличчя. Але, сидячи на похилому даху, він зовсім не бачив океану. Він бачив море за дня, безліч разів виходив у море - а якби ні? Що собі уявляє людина, коли попереду - безмірна, величезна темрява? Акули з обрубаними плавцями принаймні бачили, що там, на споді океану, і втіхою їм було те, що вони знали, куди падають.
На світанку залунали гудки. Для Чона До це зазвичай було сигналом лягати спати. Прокинувся гучномовець і почав вигукувати ранкові повідомлення:
- Вітаю вас, громадяни!
Тут у двері постукали - і, відчинивши, Чон До уздрів другого помічника. Хлопець був добряче п’яний і, схоже, побував у запеклій бійці.
- Чув новину? - спитав другий помічник. - Я тепер герой Вічної Революції - тобто мені медалі дадуть, а як прийде час - платитимуть геройську пенсію!
Вухо в другого помічника було порване, і не завадило, коли б капітан йому трохи підшив рот. Обличчя розпухло загалом, хоча на ньому виділялося кілька виразних окремих ґуль. На грудях у хлопця сяяла медаль - малинова зірка.
- Зміївки[13] не маєш? - поцікавився він.
- Може, перейдемо до пивця? - запропонував Чон До і відкрив дві пляшки «рьоксону».
- Люблю тебе, друже, - ти завжди готовий квакнути зранку! Як тобі такий тост: «Що довша ніч, то коротший ранок!»
Коли другий помічник узяв свою пляшку, Чон До помітив: у хлопця не було ніяких слідів бійки на суглобах пальців. Він зауважив:
- Схоже, у тебе вчора завелися нові друзі?
- Що я тобі скажу, - мовив другий помічник. - Здійснити подвиг просто, а стати героєм - це пиздець.
- То вип’ємо ж за подвиги!
- І їхні наслідки! - додав другий помічник. - Серед яких той, що я тобі свою жінку покажу, - ото надивуєшся, яка вона красуня!
- З нетерпінням чекатиму, - відповів Чон До.
- Ні, ні, ні, - сказав другий помічник. Він підійшов до вікна й показав на жінку, яка стояла на рейках для рибних вагонеток. - Онде, глянь. Правда, вона ого? І скажи, що ні!
Чон До визирнув у вікно. Дівчина мала вологі, широко розставлені очі. Чон До впізнав цей вираз обличчя: вона немовби відчайдушно хотіла, щоб її вдочерили, але не ті люди, які зараз приїхали на оглядини.
- Ну, скажи, хіба не дивовижна? - не вгавав другий помічник. - Покажи мені красивішу жінку!
- І сперечатись нема про що, - погодився Чон До. - Так я її теж радий бачити, прошу до хати.
- Вибач, - сказав другий помічник. - Вона сюди ані ногою. Боїться привидів. Наступного року я їй, мабуть, дитинку зроблю - тоді в неї груди наллються молоком… Можу її попросити підійти ближче, щоб тобі краще видно було. А то попрошу, хай заспіває. Ти як почуєш, то й з вікна випадеш!
Чон До відпив зі своєї пляшки:
- Нехай заспіває про істинних героїв, які не просять нагороди.
- Збоченське в тебе почуття гумору, - зауважив другий помічник, прикладаючи холодну пляшку до ребер. - Ти знаєш, що дітей героїв беруть до партійних шкіл, отих, де з червоними галстуками? Може, я наплоджу цілу купу діточок і оселюся в отакому будинку. Може, просто в оцьому!
- Селися на здоров’я, - відказав Чон До. - Тільки, схоже, жінка твоя сюди не захоче.
- Ой, та вона як дитина, - відповів на те другий помічник. - Вона зробить усе, що я скажу. Правда, я можу її сюди привести. Ти побачиш, вона зробить для мене що завгодно.
- А ти як, привидів не боїшся? - спитав Чон До.
Другий помічник роззирнувся, заново оцінюючи будинок.
- Я б не хотів сильно замислюватися над тим, як усе скінчилося для дітей начальника заводу. А де воно сталося?
- Нагорі.
- У ванній?
- Там дитяча кімната.
Другий помічник відкинувся назад і подивився в стелю. Потім заплющив очі. На якусь мить Чон До подумав, що його товариш задрімав. І тут другий помічник обізвався:
- Діти. Це все через них, правда? Так розповідають.
- Еге ж, розповідають, - кивнув Чон До. - Але люди роблять будь-що заради того, щоб вижити, а потім не можуть жити з цими вчинками.
Другий помічник у дев’яності роки був зовсім малим, тож для нього цей час після голоду, напевне, видавався надзвичайним процвітанням. Він зробив великий ковток:
12
«Робітнича газета» - північнокорейський тижневик, центральний друкований орган Трудової партії Кореї, головне друковане видання КНДР.