Чон До спустив на тросі відро, зачерпнув води та облив собі груди. Біль відчувався, немов якийсь далекий спогад. Знову подивився на море. Чорні хвилі здіймалися, хлюпали, а в провалах між ними можна було уявити будь-що попереду. «Хтось тебе врятує, - думав він. - Тримайся! Якщо достатньо протримаєшся - обов’язково врятує».
Команда цілий день ставила перемети, і коли ввечері прокинувся Чон До, уже витягали перших акул. Тепер після приходу американців капітан таких візитів уже не боявся. Він попросив Чона До вивести радіо на палубу через гучномовець. Чон До попередив, що оголена веслувальниця може вийти в ефір пізно, якщо вони сподіваються почути її.
Ніч була ясна, з північного сходу йшли рівномірні буруни, палубні ілюмінатори просвічували на глибину, і там червоним зблискували очі якихось створінь, що їх годі було роздивитися. Чон До застосував антенну решітку й прокрутив перед командою весь спектр від ультранизьких перегуків субмарин до гавкання ретрансляторів, які вели крізь ніч реактивні літаки. Дав їм почути перешкоди, які з’являлися, коли їхнє судно потрапляло в поле охоплення радарів далеких суден. У верхній частині діапазону було пронизливе торохтіння брайлівської трансляції, а на самому вершечку - гіпнотичне шипіння сонячного випромінювання на радіаційних поясах Землі. Капітана зацікавив п’яний спів росіян, які працювали на морській буровій платформі. Він повторював кожен четвертий-п’ятий рядок і казав: «Дайте хвилиночку, і я назву вам цю пісню».
Перших трьох зловлених акул з’їла якась більша, полишавши самі голови. Чон До знайшов якусь жінку в Джакарті, що на коротких хвилях читала англійською сонети, і переказував їх; тим часом капітан з помічниками гадали, якого ж розміру була паща тієї акули, і дивилися крізь порожні голови, що лишилися на гачках. Чон До знайшов рибалкам розмову двох чоловіків з невідомих країн, які разом намагалися розв’язати математичну задачу по аматорському радіо, але перекласти їхню бесіду було дуже складно. Якийсь час Чон До просто дивився на північ, потім змусив себе не робити цього. Вони слухали літаки й судна, наслухали якісь дивні відлуння з-за вигину земної кулі. Чон До спробував пояснити, що таке, наприклад, служба FedEx, і рибалки стали сперечатися, чи правда можна переслати посилку в будь-яку точку Землі за двадцять чотири години.
Другий помічник усе питав про оголену веслувальницю.
- Мабуть, у неї зараз соски, як бурульки, - уявляв він. - А ляжки всі білі й у гусячій шкірі.
- До світанку ми її не почуємо, - сказав Чон До. - А до того немає чого обговорювати.
Машиніст припустив:
- Ото, мабуть, здорові в неї американські ноги!
- У веслярів сильна спина, - відзначив перший помічник. - Певно, вона може скумбрію навпіл голими руками розірвати.
- Хай вона мене навпіл рве, - зауважив другий помічник. - Почекайте, вона дізнається, що я герой, я стану послом, і ми могли б укласти мир!
Капітан сказав:
- Ага, жди, вона побачить, що тобі подобаються жіночі черевики.
- Зате в неї, певне, чоловічі, - докинув стерновий.
- Зовні холодна, усередині гаряча… - вів далі другий помічник. - А то як же ще?
Чон До розвернувся до нього:
- Чи не закрив би ти рота, га?
Раптом радіо на палубі перестало бути новиною. Воно звучало, але команда працювала мовчки, було чути тільки лебідку, хлопання черевних плавців і ножі. Перший помічник перевернув акулу горічерева, щоб зрізати анальний плавець, коли раптом під ним відкрився отвір і звідти вилетів цілий виводок акулят, слизьких, укритих жовтком, більшість із них іще дихала в оболонках яєць. Капітан поспихав їх у море й оголосив перерву. Акулята не занурювались у воду, а лежали на поверхні, пливли разом із судном, і їхні ще не сформовані очі нерівно випирали з-під шкіри.
Рибалки курили «Консоль»[15] і, сидячи на люках, відчували вітер на обличчі. Вони ніколи не дивилися в бік Північної Кореї в такі моменти: завжди на схід, у бік Японії, а то й далі - у нескінченний Тихий океан.
Попри всю напругу до Чона прийшло таке відчуття, яке не раз бувало в дитинстві, після роботи на полях сиротинця чи десь на заводі, куди їх водили. Таке він відчував, коли важко працював зі своєю групою хлопчиків: попереду ще нелегка робота, але кінець близько і скоро на них чекає обід - пшоняна каша, капуста, а може, суп із шкоринок дині. Потім усі гуртом сплять - сто хлопчиків на чотирьох поверхах нар, і спільна втома робить їх одним цілим. То було не що інше як відчуття, що він - свій, він разом із кимось, і воно не було особливо глибоким чи сильним, просто найприємнішим із тих, які в нього бували. Відтоді Чон До все життя намагався бути сам собою, але на «Чунмі» траплялися моменти, коли він почувався їхнім , і приходило задоволення, коріння якого було не всередині, а зовні.
Приймач гуляв частотами, рибалки чули всього потроху, і саме другий помічник перший підвів голову, почувши знайомі голоси.
- Вони! - вигукнув він. - Американці-привиди!
Притьмом роззувся й поліз босоніж на верх рубки.
- Вони знову під нами! Але тепер ми до них доберемося.
Капітан вимкнув мотор лебідки, щоб було краще чути.
- Що вони кажуть? - спитав капітан.
Чон До побіг у свою каптьорку і старанно налаштувався на них, хоча прийом був і так добрий.
- Ферзь бере коня з четвертої клітини, - переклав Чон До. - Це американці. Там один з російським акцентом, є ще один із японським. - Тут американці зареготали й загомоніли, вочевидь, просто над душею в того, хто виходив в ефір. Чон До перекладав далі: - Глядіть, командире! Дмитрій уже на туру зуби гострить!
Капітан пішов до борту й подивися у воду. Похитав головою.
- Там же западина, - сказав він. - Так глибоко ніщо не пірне.
Перший помічник підійшов до нього:
- Чуєте? Вони там, на дні, у шахи ріжуться.
Чон До закинув голову вгору: як там другий помічник? Той возився на стовпі, відчіпляв спрямовану антену.
- Обережно з кабелем, - гукнув він йому, а сам перевірив годинник: майже дві хвилини триває сигнал. Потім у хвилю вліз якийсь кореєць, говорив про досліди чи щось у такому дусі. Чон До побіг униз звузити діапазон, щоб ніщо не накладалося, але корейця з ефіру усунути не виходило. Це була не інша хвиля: він усе ж намагався не думати, що там із ними ще й кореєць.
- Що кажуть американці? - спитав капітан.
Чон До замислився і переклав:
- Ці дурні пішаки кудись попливли…
Капітан знову подивився у воду:
- Що вони там роблять?
Коли другий помічник зняв зі стовпа спрямовану антену, усі замовкли, коли він розвернув її до води. Він тихо поводив антеною над поверхнею океану, сподіваючись виявити джерело передачі. Але нічого не було чути.
- Щось негаразд, - засмутився Чон До. - Мабуть, вимкнулося.
І тут Чон До побачив руку, яка вказує в небо. Капітанову руку, яка показувала на світляну цятку, що мчала між зірок.
- Онде вони, синку, - показав капітан, і, коли другий помічник розвернув антену в бік світляної дуги, сигнал повернувся, верескнув зворотний зв’язок і раптом почулися американець, росіянин і японець - так, наче всі вони сиділи просто тут, на палубі.
Чон До переклав:
- Росіянин каже: «Шах і мат!» - а американець: «Блін, тут усі фігури розлітаються, так що не рахується, почнімо заново!» - а росіянин йому: «Та нехай, давай поки дошку відкладемо. До наступної орбіти ще буде час провести наступний матч Москва-Сеул!»
Вони дивилися, як другий помічник веде антену за цяткою до самого обрію, і коли вона згасла, зник і зв’язок. Уся команда дивилася на другого помічника, а той - у небо. Нарешті він обернувся до них.
- Вони разом у космосі, - сказав він. - Вони, з ідеї, наші вороги. І що ж, сміються там і дурня клеять, - а тоді мовив тихіше, до Чона До: - Ти помилився. Вони це справді заради, бляха, миру і братерства!
Чон До прокинувся в темряві. Зіпершись на руки, сів на койці, прислухаючись у тиші - до чого? Пара з рота відчувалася як щось, що заповнює простір перед ним. Світла вистачало, щоб роздивитися калюжі на підлозі, які пересувалися в такт рухам судна. Риб’ячий жир, який просочувався крізь шви перекриття, зазвичай чорно поблискував під заклепками, а тепер затвердів і побілів від холоду. Чон До вгледів серед тіней у маленькій кімнаті щось ніби людську постать, яка завмерла й майже не дихала. Чон До на якийсь час і сам затамував подих.