Уві сні Чона До кусали акули, актриса Сан Мун кліпала й мружилась, як Руміна, коли їй в очі потрапляв пісок. Снився другий помічник, який плив далі й далі в різке світло. Раптовий біль - але спить він чи ні? Очі блукали під набряклими, непідйомними повіками. Нескінченний запах риби. Гудки сповіщали про світанок, і наставала ніч, коли затихав маленький холодильник.
Усі суглоби, здавалося, задерев’яніли, і кожен глибокий вдих перетворював груди на горнило болю. Коли він нарешті зміг здоровою рукою знайти поранену, то намацав товсті нитки хірургічного шва. Краєм пам’яті згадав, як капітан допоміг йому піднятися сходами житлового будинку до квартири, де мешкали другий помічник і його дружина.
Гучномовець - «Громадяни!» - цілий день складав йому компанію. Після обіду вона приходила з консервного заводу, і на її руках ще залишався запах мастила. На плиті торохтів і свистів маленький чайничок, вона підмугикувала під «Марш Кім Чер Іра», який позначав завершення випуску новин. Потім її руки, крижані від спирту, дезінфікували його рани. Ці руки перевертали його в ліжку, щоб змінити постіль чи спорожнити міхур, і він був певен, що відчуває на її пальцях слід від обручки.
Невдовзі повіки відтухли, запалення майже зійшло, але очі все одно були склеєні засохлим слизом. Вона намочила шматинку в гарячій воді і промила їх.
- Ось і він! - сказала, коли до Чона До нарешті повернувся зір. - Чоловік, який кохає Сан Мун!
Чон До підвів голову. Він лежав на матраці на підлозі, голий під світло-жовтим простирадлом. Він упізнав жалюзі на вікнах житлового будинку. У кімнаті на мотузці сушилися, як прання, дрібні окунці.
- Мій батько вважав, що коли його дочка вийде за рибалку, то ніколи не голодуватиме.
І тут у його полі зору з’явилася дружина другого помічника.
- Ми на якому поверсі? - спитав він.
- На десятому.
- Як ви мене сюди занесли?
- То було не так уже й важко. Як мені тебе чоловік описував, так ти мені здавався набагато більшим.
Вона провела шматинкою по його грудях, а він постарався не скривитися від болю.
- Бідолашна твоя актриса, уся в синцях. Це її дуже зістарює, наче її час уже минув. Ти бачив її фільми?
Хитати головою виявилося боляче.
- І я теж. Не в цьому болоті їх дивитися. Єдине кіно, яке я бачила, - то було іноземне, про кохання. - Вона сполоснула шматинку, а тоді змочила краї його шрамів. - Про корабель, який налетів на айсберг, і всі загинули.
Дружина другого помічника всілася поруч на матраці. Двома руками із зусиллям перевернула його на бік. Піднесла до нього банку й підставила так, щоб його умкйоун опинився всередині.
- Давай, - сказала вона й пару разів плеснула його по спині. По тілу прокотився больовий розряд, а тоді пішов струмінь. Коли він закінчив, вона підняла банку до світла. Рідина була каламутна й іржавого кольору. - Уже краще, - промовила вона. - Скоро ходитимеш коридором у туалет на поверсі, як великий хлопчик.
Чон До спробував самостійно перевернутися на спину, але не зміг, так і лишився лежати на одному боці в напівзігнутій позі. На стіні, під портретами Великого Вождя й Великого Керівника, на маленькій поличці лежали «американські черевики» другого помічника. Чон До намагався здогадатися, як же той примудрився довезти їх додому, коли вся команда бачила, що він викинув свої кросівки за борт. На стіні на цвяшках висіла велика головна карта з «Чунми». На ній було видно всі корейські моря, і саме з нею звіряли решту мап на борту. Усі думали, що вона тоді згоріла в пожежі. Кнопками на ній було позначено всі рибальські угіддя, до яких вони плавали, а олівцем - координати кількох точок на півночі.
- Це курс мандрівниць? - спитав Чон До.
- Мандрівниць? - спитала вона. - На цій карті всі місця, де він бував. Червоні позначки - це міста, про які він чув. Він завжди розповідав, куди б хотів мене взяти з собою.
Вона подивилась у вічі Чона До.
- Що? - спитав він.
- А він справді це зробив? Правда кинувся з ножем на американських командос, чи це ви, хлопці, усе набрехали?
- А чому тобі важливо, що я скажу?
- Бо ти офіцер розвідки. Бо тобі по барабану абсолютно всі в цьому завалящому містечку. Закінчиш свою місію, повернешся до Пхеньяна й більше нас, рибалок, і не згадаєш.
- А що ж у мене за місія?
- Буде війна на дні океану, - прошепотіла вона. - Може, моєму чоловікові й не слід було про це мені розповідати, але він розповів.
- Не обманюй себе, - сказав він. - Я простий радист. І - правда, твій чоловік кинувся на військового моряка США з ножем.
Дружина другого помічника похитала головою в мовчазному захваті.
- У нього було стільки шалених планів. Коли ти мені це сказав, то я тепер розумію: якби він лишився живим, то неодмінно б узявся здійснювати який-небудь із них.
Вона нагодувала Чона До з ложки підсолодженим рисовим відваром, потім перевернула його й знову накрила простирадлом. У кімнаті темніло, скоро вимкнеться електрика.
- Чуєш, мені треба буде вийти, - сказала жінка. - Як раптом що, крикни, і зразу прибіжить відповідальна за поверх. Вона така - тільки-но хтось у квартирі бодай пукне, то вона вже й під дверима.
Вона помилася шматинкою в тазику біля дверей, де він не міг її бачити. Тільки чув тихий звук дотику тканини до її шкіри і звук води, що капала в таз. Він гадав, чи не тією самою шматинкою вона промивала йому очі й рани.
Перед тим як іти, вона зупинилася біля нього в сукні, на якій були сліди викручування й сушіння на мотузці. Хоч і споглядав він її крізь океанський зір щойно розплющених очей, проте бачив, що вона справжня красуня - висока, з рівними плечима, а при тому вся м’яка й заокруглена. Її очі були великі й непередбачувані, а чорне волосся в округлій стрижці обрамлювало кругленьке обличчя. У руці вона тримала англійський словник.
- Я бачила людей з усякими травмами на заводі, - сказала вона. - Ти одужаєш.
І додала англійською:
- Sweet dreams.[17]
Уранці він, здригнувшись, прокинувся - сон закінчився спалахом болю. Простирадло пахло цигарками й потом, і він зрозумів, що вона спала поряд. Біля матрацу стояла банка з сечею такого кольору, ніби туди додали йод. Але принаймні прозорою. Помацав банку - холодна. Коли зміг сісти, то ніде не побачив жінку.
Світло, підсилене морем, наповнювало собою кімнату. Стягнув із себе простирадло. На грудях у нього був цілий розсип синців, на ребрах - садна. Шви взялися струпами, і, понюхавши, він зрозумів, що треба буде вичавити звідти гній. Гучномовець привітав його: «Громадяни, сьогодні оголошено, що в Америку буде направлено делегацію, щоб розв’язати деякі проблеми, які виникли перед двома грізними народами…» Далі передача пішла за звичною схемою: свідчення всесвітньої любові до Північної Кореї, приклад божественної мудрості Кім Чен Іра, новий спосіб боротьби з голодом для громадян і, нарешті, попередження для цивільного населення від усіляких міністерств.
З вікна тягло, від чого сушені рибини гойдалася на мотузках, і хрящі на їхніх плавцях були як із паперу для ліхтариків. З даху чувся дзявкіт, виття й постійне клацання кігтів по цементу. Уперше за кілька днів він гостро відчув, що хоче їсти.
Потім двері відчинилися й увійшла, важко дихаючи, дружина другого помічника. Вона несла валізу й два п’ятилітрові бідони води. Вона спітніла, але якось дивно посміхалася.
- Як тобі моя нова валіза? - спитала вона. - Я її виміняла.
- Нащо?
- Не будь дурником, - сказала вона. - Віриш, у мене ніколи не було валізи?
- Мабуть, ти ніколи нікуди не їздила.
- Мабуть, я ніколи нікуди не їздила, - промовила вона сама до себе.
Налила йому ополоником рисового відвару в пластиковий стакан.
Він трохи випив і спитав її:
- А там що, на даху собаки?
- Оце життя на верхньому поверсі, - зітхнула вона. - Ліфт не ходить, дах тече, унітаз забивається. Я вже на тих собак і уваги не звертаю. Їх розводить домком. Ти їх іще в неділю не чув.