Чон До зібрався був щось сказати, але капітан його зупинив.
- Вона стара - я знаю, що ти зараз подумав. І я теж старий, але це з віком ніяк не пов’язане, тільки здається, що з кожним роком гірше. Хто б подумав, що буде гірше? Ніхто ніколи тобі про таке не розповідає.
Капітан почув, як дахом бігають собаки, і глянув на стелю. Поставив банку й підвівся.
- Якийсь час ми будемо як чужі, - сказав він. - Коли я поверну її собі, буде між нами й таке, про що вона не зможе говорити, я знаю. Але й почнеться щось ніби відкриття. Я цього певен. І тоді до нас повернеться те, що було між нами.
Капітан узяв карту.
- Нічого не кажи. От просто нічого не кажи. Просто подумай над цим, я саме про це тебе прошу.
Потім капітан при свічках двома руками згорнув мапу. Чон До спостерігав цей його жест тисячу разів. Він означав: курс узято, команда отримала завдання, і хай там попереду будуть повні сіті чи порожні, але рішення ухвалено і процес почався.
Знизу знадвору почувся галас, а потім чи то сміх, чи то плач, і Чон До якимось чином відчув, що посеред тих п’яних людей - дружина другого помічника. Згори почулося клацання кігтів: собаки зацікавилися, і можна було простежити, як вони побігли до краю даху. Навіть на десятому поверсі вікна вловлювали звук, і в усьому будинку зарипіли вікна з причепленими жалюзі, люди висовувалися подивитися, що там за громадяни й що вони коять.
Чон До підібрався до вікна, виставивши перед собою стілець і спираючись на нього. Місяць був зовсім тоненький, але внизу у дворі він почув грубий сміх і помітив кількох людей - темні плями. Але він міг уявити блиск її волосся й сяйво її шиї та плечей.
Місто Кінчхе було темне: зерносховище, міськрада, школа, пункт видачі пайок. Мовчав навіть генератор караоке-бару, згасла його неонова вивіска. Старим консервним заводом гуляв вітер, а з парових камер нового хвилями здіймався жар. Біля причалу вгадувався обрис будинку начальника, а в гавані горів єдиний вогник: капітан на «Чунмі» читав пізно ввечері.
А далі - тільки темне море. Чон До почув сопіння і, глянувши вгору, побачив мордочку цуценяти, яке дивилося на нього з даху.
Засвітив свічку й сів на стілець, загорнувшись у простирадло, коли до квартири ввійшла вона. Заплакана.
- Козли! - сказала вона й закурила.
- Повернись! - долинуло знадвору. - Ми просто пожартували!
Вона підійшла до вікна й кинула в них сушену рибу.
Потім звернулася до Чона До:
- На що дивишся?
Витягла з комода щось із чоловікового одягу.
- Надягни-но майку! - кинула йому білу майку.
Майка була замала й різко пахла другим помічником. Просунути в неї руки було справжнім кошмаром.
- Напевне, караоке-бар - не місце для тебе, - зауважив Чон До.
- Козли, - повторила вона й закурила, сидячи на другому стільці; подивилася вгору, наче там було щось таке, що треба було розгадати. - Вони всю ніч пили за мого чоловіка, за героя. - Вона провела рукою по волоссю. - Я випила, мабуть, з десяток чарок сливового вина. Тоді вони стали вмикати сумні пісні на автоматі. Коли я співала щось із «Почхонбо»[18], у мене вже ніяких сил не було. І тоді вони почали боротися за те, «щоб відволікти мене від цього»!
- Чого ти взагалі з ними водишся?
- Мені вони потрібні, - промовила вона. - Мені скоро виберуть нового чоловіка. Мені треба справити на людей гарне враження. Треба, щоб вони знали, що я вмію співати. Це - мій шанс.
- Ці типи - просто місцеві бюрократи. Вони - ніхто.
Вона схопилася за живіт, їй було недобре.
- Я так стомилася від того, що заражаюся риб’ячими паразитами й маю пити хлорні таблетки. Ти ж чуєш, від мене цим тхне. Ти можеш повірити, що це зі мною зробив рідний батько? Ну, як я можу приїхати до Пхеньяна й тхнути рибою та хлоркою?!
- Послухай, - сказав Чон До. - Я розумію, це виглядає не дуже гарно, але, певне, твій батько знав, які є варіанти. Звичайно, він вибрав для тебе найкраще.
Яким ницим і потворним виявилося зараз для нього це - практично повторити твердження, яке він стільки разів говорив іншим хлопчикам: «Ти ж не знаєш, через що вони проходили, твої батьки не відправили б тебе до сиротинця, коли б то не був найкращий варіант із можливих - а може, узагалі єдиний!»
- Пару разів на рік оці люди приїжджали до міста. Поставлять у шеренгу всіх дівчат, і красиві - вони просто… - вона закинула голову й випустила дим угору, - просто зникають. У мого батька були зв’язки, він завжди дізнавався, коли це, і я тоді лишалася вдома, буцімто хвора. Потім він узяв та й послав мене сюди на берег, на цей завод. Але сенс який? Для чого бути в безпеці, для чого виживати, коли ти матимеш п’ятдесят років потрошити рибу?!
- А хто тепер ці дівчата? - спитав Чон До. - Барменки, покоївки чи щось гірше ? Думаєш, оцим п’ятдесят років займатися краще?
- Якщо воно і справді так - то скажи. Якщо саме це з ними й відбувається - то скажи мені точно.
- Та я не можу точно знати. Я зроду в столиці не був.
- То й не кажи, що вони повії, - сказала вона. - Ці дівчата були моїми подругами. - Вона люто кинула на нього оком. - Який же ти шпигун?
- Та я просто радист.
- Чого я тобі не вірю? Чому в тебе нема справжнього імені? Я про тебе знаю тільки те, що для мого чоловіка, який ще з підліткового віку не виріс, усе як тринадцятирічний хлопчисько, - ти кумир. Тому він і возився з твоїм радіо. Саме тому він ледь не спалив судно, коли читав при свічках у туалеті твої словники.
- Чекай-но. Машиніст казав, що то проводка.
- Ну сам дивись.
- Що, він почав пожежу?
- Ти хочеш знати й інші речі, яких він не розповідав?
- Я міг би трохи навчити його англійської, якби він попросив. А навіщо вона йому?
- Ой, та в нього була повна голова безглуздих планів.
- Утечі?
- Він казав: головне - сильно замилити всім очі. Ось гарна ідея, - казав він, - як той начальник заводу, улаштувати таку страшну сцену, що ніхто й близько не схоче підійти. А тоді легко зникнути.
- Але ж сім’я начальника не втекла.
- Ні, не втекла.
- Ну, а після того, як очі замилити, що далі?
Вона знизала плечима.
- Я ніколи по-справжньому не хотіла туди, у зовнішній світ. Для мене це - Пхеньян. Я, урешті, чітко дала йому це зрозуміти.
Від усіх тих зусиль Чон До дуже втомився. Він міцніше обгорнувся жовтим простирадлом навколо пояса, але насправді просто хотів лягти.
- Ти такий стомлений, - сказала вона. - Тобі банку треба?
- Мабуть, так, - відповів він.
Вона взяла банку, але, коли він по неї потягнувся, не відпустила. Так вони вдвох її й тримали, і при свічці її очі здавалися бездонними.
- Тут краса нічого не означає! - промовила вона. - Тільки те, скільки риби ти можеш обробити. Усім байдуже, що я вмію співати, крім отих хлопців, які хотіли «відволікти мене від цього». Але ж у Пхеньяні є театр, опера, телебачення, кіно. Тільки в Пхеньяні я щось означатиму. Мій чоловік, попри всі свої вади, саме це мені намагався подарувати.
Чон До глибоко зітхнув. Коли банка наповниться, настане ніч, а він цього не хотів, бо, коли вона задме свічку, кімната стане темна, як море з другим помічником на його хвилях.
- Сюди б моє радіо.
- Ти маєш радіо? - спитала вона. - А де?
Чон До кивнув у бік вікна, у бік будинку начальника заводу:
- У мене в кухні, - пояснив він.
Чон До проспав усю ніч, а вранці прокинувся: його режим перелаштувався. Уся сушена риба з кімнати зникла, натомість на стільці стояло його радіо; неприєднані частини стояли поряд у пластиковому тазику. Коли ввімкнулися новини, він почув, як весь будинок загув двома сотнями гучномовців. Він дивився на те місце на стіні, де раніше була карта, а тим часом йому розповідали про майбутні переговори в Америці, про те, що Великий Керівник відвідав цементний завод у Сінпхо, про те, що північнокорейська команда з бадмінтону всуху перемогла лівійців, і врешті нагадали про заборону їсти ластівок, оскільки ті регулюють чисельність шкідників рису.
18
Ансамбль електронної музики «Почхонбо» - відомий естрадний ансамбль КНДР. Основа репертуару - революційно-патріотичні пісні та корейські народні пісні в естрадній обробці.