- Ви медик? - уточнила дружина сенатора.
- Ні, - відказав доктор Сон.
Вона звернулася до Чона До.
- Де вас поранено? - спитала вона. - Я раніше була лікаркою.
- Та нічого, - сказав доктор Сон. - Мабуть, треба було зняти шви до вильоту.
Вона уважно й сердито подивилася на доктора Сона. Її очі палали гнівом, доки той не відвів погляд. Дружина сенатора вийняла окуляри й наділа їх на кінчик носа.
- Покажіть, - звернулася вона до Чона До.
Він зняв піджак, відгорнув рукав сорочки. Дав сенаторовій дружині оглянути руку. Вона підняла голову, щоб скористатися лінзами. Отвори швів були червоні й запалені. Коли вона натиснула пальцем, з них виділилася рідина.
- Так, - мовила дружина сенатора. - Їх треба зняти. Ходімо, у мене на кухні хороше світло.
Невдовзі Чон До сидів без сорочки на кухні на кухонному столі, а навколо клопоталися дружина сенатора й Ванда. Кухня була яскраво-жовта, на стінах були сині шпалери в клітинку і з соняхами. На холодильник магнітами були причеплені фотографії дітей, а також групи молодих людей, де всі обіймали одне одного. На одному знімку стояв сенатор у скафандрі та з космічним шоломом під пахвою.
Дружина сенатора ретельно мила руки в раковині, де парувала вода. Те саме зробила й Ванда на випадок, якщо знадобиться її допомога. Жінка, яку Ванда назвала Пілар, прийшла на кухню з тим самим холодильником із тигром. Побачивши Чона До без сорочки, вона щось промовила по-іспанськи, а коли побачила рану, вигукнула ще інше іспанське слово.
Дружина сенатора мила руки до ліктів. Не підводячи очей, вона сказала:
- Чоне До, це Пілар, особлива помічниця нашої сім’ї.
- Я покоївка, - пояснила Пілар. - Джон Доу? Це так кажуть про людину, якої немає?
- Я Пак Чон До, - сказав він, а тоді вимовив повільно: - Чон До .
Пілар поглянула на холодильник, придивляючись, як хтось намагався стерти з нього червоний хрест:
- Мій племінник Менні водить машину, яка возить між лікарнями всілякі органи, очі… У нього точно такий холодильник.
Дружина сенатора вдягла гумові рукавички.
- Власне, - зауважила вона, - я б не сказала, що Джон Доу - це той, кого немає. Це радше коли йдеться про людину, але не особу.
Ванда дмухнула у свої гумові рукавички:
- Джон Доу - це особа, - промовила вона й поглянула на пацієнта. - Тільки цю особу ще треба встановити.
Дружина сенатора полила руку Чона До перекисом водню, злегка втираючи його в рани.
- Це послабить шов, - пояснила вона.
Якусь мить було чути тільки шипіння білої піни на руці. Вона й не те що боліла - було таке відчуття, що по ній, зовні і всередині, бігали мурахи.
Ванда спитала:
- Нічого, що вас лікує жінка?
Чон До кивнув.
- Більшість лікарів у Кореї - жінки, - відповів він. - Хоча я такої ані разу не бачив.
- Лікарку не бачили? - перепитала Ванда.
- Чи взагалі лікарів? - уточнила дружина сенатора.
- Узагалі, - сказав Чон До.
- Навіть в армії, на медкомісії? - спитала дружина сенатора.
- Та, мабуть, я не хворів ніколи, - виправдовувався Чон До.
- Хто вас зашив?
- Друг, - відповів Чон До.
- Друг?
- Колега.
Поки рана пінилася, дружина сенатора підняла його руки, розвела їх у боки, потім виставила вперед; її очі рухалися невидимими лініями тіла. Чон До стежив, як вона помічає опіки на нижній частині рук - сліди свічки, больове тренування. Торкнулася пучками пальців країв шрамів.
- Погане місце для опіку, - відзначила вона. - Тут шкіра дуже чутлива.
Жінка провела рукою по його грудях до ключиці:
- Кісткова мозоль. Тут свіжий перелом ключиці.
Вона взяла його за руку так, немов збиралася її поцілувати, але насправді вона вивчала, як розташовані кістки його пальців.
- Може, я б вас оглянула? Скаржитеся на щось?
Чон До був уже не настільки мускулястий, як в армії, але все одно міцний, і він відчував, як дивляться на нього жінки.
- Ні, - відповів він. - Тільки шви. Сверблять страшенно.
- Це ми миттю, - запевнила вона. - Чи можу я спитати, що з вами сталося?
- Там така історія, що я б краще не розповідав, - сказав Чон До. - Але це акула.
- Madre de Dios![24] - вигукнула Пілар.
Ванда стояла поряд із дружиною сенатора. Вона тримала розкритою білу аптечку завбільшки з валізку-дипломат.
- Ви маєте на увазі отих, що з плавцями, які в океані водяться? - спитала Ванда.
- Я втратив багато крові, - продовжив Чон До.
Жінки просто мовчки дивилися на нього.
- Моєму товаришеві не так пощастило, - додав він.
- Розумію, - кивнула дружина сенатора. - Глибоко вдихніть.
Чон До вдихнув.
- Зовсім глибоко, - попросила вона. - Підійміть плечі.
Він вдихнув якомога глибше. Було боляче.
Побачивши вираз його обличчя, дружина сенатора кивнула:
- Одинадцяте ребро. Ще не зрослося. Серйозно, вам потрібен повний огляд, зараз маєте таку можливість.
Чи вона принюхалася до його дихання? Чон До відчував, що ця жінка помітила ще дещо, але вголос не сказала.
- Ні, пані, - відмовився він.
Ванда знайшла пінцет і маленькі манікюрні ножиці з гострими кінцями.
У Чона До було всього дев’ять рваних ран, усі зашиті, і дружина сенатора почала з найдовшого шва, понад верхнім кінцем біцепса.
Пілар показала на його груди:
- Хто це?
Чон До опустив очі. Не знав, що сказати. Урешті-решт промовив:
- Моя дружина.
- Дуже гарна, - сказала Пілар.
- Вона красуня, - погодилася Ванда. - І чудове татуювання. Можна, я сфотографую?
Чон До фотографували тільки раз у житті - ота стара японка з фотоапаратом на дерев’яному штативі, і він так і не побачив, що в неї вийшло. Але це його заворожило, певне, вона це помітила. Але Чон не знав, як відмовити.
- Чудово! - вигукнула Ванда й маленьким фотоапаратиком зняла зображення на його грудях, потім його поранену руку, нарешті, підняла об’єктив до його обличчя, і спалах ударив йому в очі.
Пілар поцікавилася:
- Вона теж перекладачка?
- Моя дружина - актриса, - відповів Чон До.
- Як її звати? - спитала Ванда.
- Її? - перепитав Чон До. - Її звати Сан Мун.
Ім’я було красиве, і він відчув, як його приємно вимовити, сказати його цим жінкам - ім’я його дружини Сан Мун .
- Що це таке?! - здивувалася дружина сенатора. Вона тримала витягнутий зі шва матеріал - десь світлий, десь жовтуватий, десь іржавого кольору.
- Волосінь, - пояснив Чон До.
- Гадаю, коли б вас заразили правцем, то це б уже проявилося… - мовила вона. - У медінституті нас завжди вчили ніколи не використовувати мононитку, уже геть не пам’ятаю чому.
- А що ви їй привезете? - спитала Ванда. - Як сувенір із Техасу?
Чон До похитав головою:
- А що б ви запропонували?
Дружина сенатора розгублено спитала:
- А яка вона?
- Любить народний одяг. Мені дуже подобається її жовта сукня. Вона збирає волосся на потилиці, щоб було видно золоті сережки. Любить співати караоке. Кіно любить.
- Ні, - уточнила Ванда. - Яка вона, що за людина?
Чон До на мить замислився.
- Їй потрібно багато уваги, - мовив він і поміркував, що сказати далі. - Вона не вільна у своєму коханні. Її батько боявся, що чоловіки негідно скористаються її красою, що вона їх приваблюватиме не так, як годиться, і, коли їй виповнилося шістнадцять, він улаштував її працювати на рибоконсервний завод, де люди з Пхеньяна не могли б її знайти. Цей досвід сформував її як людину, змусив боротися за бажане. Але вона все ж натрапила на чоловіка, якому змушена підкорятися. Кажуть, він може бути просто сволотою. І в державі вона не вільна. Не може сама обирати собі роль у кіно. Крім караоке, вона може співати тільки ті пісні, які їй скажуть. Мабуть, річ саме в цьому, бо попри свій успіх, попри те, що вона зірка, що вона красуня й мати двох дітей, Сан Мун - печальна жінка. Вона невимовно самотня. Цілими днями грає на каяґемі, і музика в неї самотня й сумна.