- До мене заходила жінка з ЦРУ, - сказав Чон До.
Доктор Сон нічого не відповів. Він дивився на вогонь: жар у посудині ще жеврів, і коли над ним проносився вітерець, то в жаровні пульсувало рожеве світло.
- Знаєте, про що вона мене питала? - продовжив Чон До. - Питала, чи почуваюся я вільним.
На столі лежав ковбойський капелюх доктора Сона, він притримував його рукою, щоб не здуло:
- І що ж ти сказав цій бравій американці?
- Правду, - відповів Чон До.
Доктор Сон кивнув.
Його обличчя здавалося якимсь опухлим; від старості його повіки висіли, затуляючи розплющені очі.
- А вам вдалося? - поцікавився Чон До. - Отримали те, що треба, чим би воно не було?
- Чи я отримав те, що треба? - пожвавішав доктор Сон. - У мене є машина і водій, є квартира на горі Моранбон. Моя дружина, коли вона в мене була, - то було втілення кохання. Я бачив білі ночі в Росії й мандрував Забороненим Містом. Я читав лекції в університеті Кім Ір Сена. Я катався на гідроциклі із самим Великим Керівником на холодному гірському озері, бачив, як на фестивалі Аріран[29] десять тисяч акробаток одночасно перевертаються. А тепер я скуштував техаського барбекю.
Від таких розмов Чона До пройняли дрижаки.
- Докторе Соне, ви хочете мені щось сказати? - спитав він.
Доктор Сон помацав пальцем середину капелюха.
- Я всіх пережив, - зітхнув він. - Колег, друзів. Бачив, як їх відправляють у колгоспи, на шахти, а хтось просто згинув. Перед нами поставало стільки складнощів. Стільки проблем і пригод. Але ж я тут, старий доктор Сон. - Він по-батьківськи поплескав Чона До по нозі. - Непогано для сироти війни.
Чон До й далі мав таке відчуття, ніби це ще продовження сну і йому зараз говориться майже зрозумілою мовою щось важливе. Він озирнувся й побачив, що собака пішов за ним і зараз дивиться на нього звіддалік і візерунок на його шкурі міниться від вітру.
- У цю хвилину, - промовив доктор Сон, - сонце високо над Пхеньяном, але все ж нам треба спробувати поспати. - Він підвівся й додав: - У кіно про Техас про це кажуть: Time to get some shut-eye .
Зранку особливих прощань не було. Пілар поклала в кошик на дорогу кексів і фруктів, усі зібралися перед будинком, де сенатор і Томмі викотили з гаража «сандербьорд» і «мустанга». Доктор Сон переклав прощальні побажання від міністра, які насправді були запрошенням чимшвидше відвідати Пхеньян, особливо це стосувалося Пілар, яка, потрапивши в рай для робітників, напевне, навіть не захоче повертатися додому.
Доктор Сон просто вклонився всім.
Чон До підійшов до Ванди. На ній була спортивна майка, і він бачив, які в неї потужні плечі й груди. Її волосся вперше було розпущене, обрамляло обличчя.
- Щасливих стежок тобі, - сказав він їй. - Так прощаються в Техасі, еге ж?
- Авжеж, - усміхнулася Ванда. - А знаєш, що на це відповідають? «Доки не стрінемося знов!»
На руках у сенаторової жінки було цуценя, вона кінчиками пальців перебирала м’які складки його шкіри. Довгим поглядом подивилася на Чона До.
Він сказав:
- Дякую, що полікували мою рану!
- Я дала клятву допомагати всім, хто потребує допомоги лікаря, - відказала жінка.
- Не знаю, чи повірили ви моїй розповіді, - сказав він.
- Я вірю, що ви прибули із землі скорботи, - промовила вона зважено й звучно - так вона говорила про Біблію. - Також я вірю, що ваша дружина - гарна жінка, тільки їй потрібен друг. Усі мені кажуть, що я таким другом для неї бути не можу. - Вона поцілувала цуценя й простягнула його Чонові До. - Тож оце найкраще, що я можу зробити.
- Який щирий, зворушливий жест! - усміхнувся доктор Сон. - На жаль, собаки в Пхеньяні заборонені.
Вона сунула цуценя Чонові в руки.
- Не слухайте його і його правил, - сказала вона. - Подумайте про свою дружину. Знайдіть спосіб!
Чон До взяв собаку.
- Катахула - собака-пастух, - пояснила вона. - Якщо малим він буде на вас сердитися, то хапатиме вас за п’яти. І коли він захоче показати, як вас любить, то теж хапатиме за п’яти.
- Нам час на літак! - нагадав доктор Сон.
- Ми назвали його Бреґндо, - сказала дружина сенатора. - Але можете переназвати на свій розсуд.
- Брендо?
- Так, - сказала вона. - Бачите в нього на стегні пляму? У такому місці худобі ставлять тавро - brand.
- Тавро?
- Це вічний знак, який позначає належне тобі.
- Як татуювання?
Вона кивнула:
- Як ваше татуювання.
- То хай і зветься Брендо!
Міністр пішов до «сандербьорда», але сенатор зупинив його.
- Ні, - сказав сенатор і показав на Чона До, - він.
Чон До глянув на Ванду, а та знизала плечима й кивнула. Томмі схрестив на грудях руки й задоволено всміхався.
Чон До сів у купе. Поряд умостився сенатор, майже торкаючись своїм плечем його плеча, і вони повільно покотили гравієм.
- Ми вирішили, що говіркий маніпулює мовчазним, - промовив сенатор. Похитав головою. - А тут виявляється, що ви і є той самий. Шановні, ви взагалі що собі думаєте? Контролює його оцими «так» і «ні» в кінці речень. Ну, за яких ви нас дурнів вважаєте? Я знаю, що ви можете розігрувати карту відсталої нації, виправдовуватися тим, що вас можуть у табір запроторити. Але оце як - приїхати й удавати, що ви - ніхто? Навіщо було цю божевільну байку про акул розповідати? І що, в біса, власне, робить міністр тюремних шахт?
Що більше говорив сенатор, то сильніше відчувався його акцент, і, хоча Чон До не міг розібрати всіх слів, головний сенс запитань він розумів.
- Можу пояснити, - запропонував Чон До.
- Ну то слухаю, - пристав сенатор.
- Це правда, - почав Чон До. - Міністр насправді не міністр.
- А хто ж?
- Водій доктора Сона.
Сенатор недовірливо засміявся:
- Господи всемогутній! А ви хоч розглядали можливість із нами по-людськи поговорити? Не хочете, щоб наші висаджувалися на ваші судна, - то є про що вести розмову. Сядемо в одній кімнаті. Ми скажемо, що, може, вам не слід використовувати рибальські судна для контрабанди деталей ракет «тепходон», фальшивої валюти, героїну тощо. Ви щось на це скажете, ми про щось домовимося. А натомість я гаю час на балачки з бовванами, а ви тим часом просто на нас витріщаєтеся, чи що?
- Ну, а коли б ви зі мною мали справу, - поцікавився Чон До, хоча й абсолютно не розумів, про що мова, - що б ви хотіли?
- Що б я хотів? - перепитав сенатор. - Я від вас жодної пропозиції не чув. Ми хочемо чогось суттєвого, такого, що можна помацати, покласти в кишеню. І воно має становити цінність. Усі мають розуміти, що вашому керівникові це недешево обійшлося.
- За якусь таку річ ви б дали нам те, що нам потрібно?
- Судна? Ну так, можемо від них відчепитися, але навіщо? У вас кожне бісове корито навантажене непорядками й тримає курс до проблем. А та цяцька вашого керівника? - Сенатор присвиснув крізь зуби. - То вже геть інша річ. Щоб повернути її, ми з таким самим успіхом могли б посцяти під персиковим деревом японського прем’єр-міністра.
- Але ви визнаєте, - повів далі Чон До, - що ця річ належить Великому Керівникові, що то його власність?
- Кінець перемовинам, - сказав сенатор. - Уже вчора вони були й ні до чого не привели.
Сенатор відпустив педаль газу.
- А проте є ще одне запитання, командире, - сказав сенатор, коли вони з’їхали на узбіччя. - Зовсім не пов’язане з тими переговорами й усілякими вашими іграми.
«Мустанг» нагнав машину сенатора. Ванда з пасажирського місця звішувала у вікно руку. Вона спитала в сенатора:
- Ну що хлопці, у вас порядок?
- Та просто деякі питання розв’язуємо, - сказав сенатор. - Не чекайте, ми доженемо.
Ванда хлопнула рукою по боці «мустанга», і Томмі повів машину вперед. Чон До краєм ока помітив на задньому сидінні доктора Сона, але точно не міг визначити, чи він примружився від страху, чи косився на нього, як на зрадника.