Денний концерт був мозаїкою з того, що оперна трупа збиралася показати цього сезону, тож усі співаки по черзі співали короткі арії. Ґіль, здавалося, усі пісні знав і підмугикував у лад. Руміна - невеличка, з широкими плечима - вийшла на сцену в сукні кольору графіту. Її очі були темні під рівним чубчиком. Чон До бачив, що цій жінці знайома печаль, але вона не могла й передчувати, що найважчі її випробування попереду, що цього вечора, коли спустяться сутінки, саме її життя стане оперою і Чон До в ній - чорна постать у кінці першого акту, яка понесе героїню до країни плачу.
Вона співала італійською та німецькою, а потім японською. Коли нарешті вона заспівала корейську пісню, стало зрозуміло, за що її обрав Пхеньян. Пісня була прекрасна, голос її летів легко, а співала вона про двох закоханих на озері, то була пісня не про Великого Керівника, не про перемогу над імперіалістами, не про передову північнокорейську фабрику. У пісні співалося про хлопця й дівчину в човні - дівчину в білому чосон-оті[8], хлопця з душевним поглядом.
Руміна співала корейською, її сукня мала колір графіту, і могла б вона співати хоч про павука, що тче біле павутиння, - однаково зачарувала б глядачів. Чон До з Ґілем бродили вулицями Ніїґати, і їх тримала ця павутинка, а вони вдавали, що зовсім і не збираються викрасти дівчину з гастрольного містечка. Чона До не полишали слова пісні про те, що на середині озера закохані вирішили не пливти далі.
У якомусь трансі вони блукали містом і чекали, доки смеркне. Чона До особливо заворожувала реклама. У Північній Кореї не було реклами, а тут - і на автобусах, і на плакатах, і на відеоекранах. Безпосередня й наче благальна - пари, які обіймаються, сумна дитина - він питав Ґіля, про що там ідеться, а відповіддю виявлялося всього- на- всього автострахування чи плата за телефон. Крізь вікно він бачив, як кореянки стригли японкам нігті на ногах. По приколу спробували скористатися торговельним автоматом, той дав їм пакет якогось продукту помаранчевого кольору, скуштувати який жоден із них не наважився.
Ґіль постояв перед вітриною крамниці, де продавався інвентар для пірнальників і тих, хто досліджує морське дно. За вікном був великий мішок для підводного спорядження. Чорний, нейлоновий. Продавець показав, як у нього може вміститися все, що потрібне для підводного плавання на двох. Вони купили той мішок.
Спитали в чоловіка з візком, чи можна його позичити, той відповів, що вони можуть узяти в супермаркеті такий самий. Усередині магазину було майже неможливо сказати, що лежить усередині тієї чи іншої пачки чи коробочки. Таких важливих речей, як ящики з редискою та відра з горіхами, тут не було видно взагалі. Ґіль придбав собі рулон міцної ізоляційної стрічки і прихопив із дитячого відділу маленьку жерстяну коробочку акварельних фарб. Ґіль принаймні мав кому купити сувенір.
Смеркло, вітрини крамниць раптово спалахнули червоно-синіми неоновими вогнями, а верби почали моторошнувато підсвічуватися знизу. Фари машин так і били в око. Чон До почувався на незручній видноті, занадто в центрі уваги. Де ж комендантська година? Чому ці японці не шанують темряву, як усі нормальні люди?
Вони стояли біля бару, їм іще треба було згаяти час. Усередині люди сміялися й гомоніли.
Ґіль витяг їхні єни.
- Немає сенсу їх берегти, - сказав він.
Вони замовили по віскі. У барі ще сиділо двоє жінок, і Ґіль замовив випити і їм. Ті всміхнулись і продовжили свою розмову.
- Бачив, які в них зуби? - спитав Ґіль. - Такі білі й акуратні, як дитячі.
Коли Чон До не погодився, Ґіль сказав:
- Не напружуйся, гаразд? Розслабся.
- Тобі легко казати, - відповів Чон До. - Ти не маєш сьогодні ввечері нікого хапати. А потім її ще містом нести. А якщо ми не знайдемо офіцера Со на тому пляжі…
- Ніби ото найгірше. Щось тут не видно нікого, хто вигадує план утечі до Північної Кореї. Та й з наших берегів вони чомусь нікого не викрадають.
- Такі балачки не допоможуть.
- Візьми ось, випий, - запропонував Ґіль. - Нехай я ввечері співачку в мішок посаджу. Знаєш, не тільки ти можеш жінку перемогти. Що тут важкого?
- Співачкою займусь я, - сказав Чон До. - А ти просто складеш мені компанію.
- Я ж можу вкинути співачку в мішок, хіба ні? Можу її у візку магазинному повезти. А ти пий до дна - коли ти ще Японію побачиш?
Ґіль спробував завести розмову з японками, а ті все всміхалися й не звертали на нього уваги. Тоді він пригостив барменку. Та підійшла, поговорила з ним, поки наливала. Плечі в дівчини були вузенькі, але сорочка дуже обтисла, а волосся - чорне-пречорне.
Вони випили разом, він сказав їй щось, і вона розсміялася. Коли вона пішла виконувати замовлення, Ґіль розвернувся до Чона До.
- Якби ти переспав із кимось з оцих дівчат, то це було б лише тому, що їй цього хочеться. Це зовсім не з військовою проституткою, яка намагається отримати дев’ять печаток на день у свою книжечку, чи з якоюсь фабричною дівчиною, яку рада будинку видає заміж. Удома красиві дівчата навіть не глянуть на тебе. З такою навіть просто чаю не вип’єш, якщо не домовишся з її батьком про шлюб.
«Красиві дівчата?» - з тугою подумав Чон До.
- Світ думає, що я сирота, і це моє прокляття, - сказав він Ґілеві вголос. - Але як це хлопець із Пхеньяна влип у таку хрінову справу?
Ґіль замовив іще, хоча Чон До своєї чарки майже не торкнувся.
- Ти від життя в сиротинці щось із головою не дружиш, - зауважив Ґіль. - Коли я зараз не витираю носа рукавом, це ще не означає, що я не сільський. Із Мйонсуна я. І ти не застрягай на цьому. У Японії взагалі можна стати ким хочеш.
Вони почули, як під’їхав мотоцикл, у вікно було видно: якийсь чоловік ставить його поряд із двома іншими. Ключ запалювання він сховав під баком. Ґіль і Чон До перезирнулися.
Ґіль потягував віскі, раз у раз злегка збовтуючи й делікатно підносячи голову з кожним ковтком.
- Ти п’єш не як сільський.
- А ти - не як сирота.
- А я не сирота.
- От і добре, - сказав Ґіль. - Бо в моєму саперному загоні сироти тільки й знали, що тягти все, що під руку потрапить: твої цигарки, шкарпетки, соджу. От тебе не бісить, коли хтось потягне твоє соджу? У мене в загоні вони взагалі пожирали все, до чого дотягнуться, - як сука цуценят ковтає. Свиснуть що-небудь, а замість подяки лишають тобі грудки свого лайна.
У Чона До на обличчі з’явилася така усмішка, яка має приспати пильність ворога, перш ніж ти його вдариш.
Ґіль продовжив:
- Але ти чоловік порядний. Такий чесний, як отой твій мученик. Тобі не треба казати собі: мій батько такий, а моя мати сяка. Ти можеш бути ким захочеш. За одну ніч вигадати себе наново. Забудь про того п’яницю й про слід від цвяха на стіні.
Чон До встав. Відступив на крок назад, готуючись до гвинтового удару. Заплющив очі, відчув простір, уявив, як розвертається стегно, здіймається нога, як різко, з розвороту, врізається в супротивника підйом стопи. Чон До бачив це все життя, і людині з нормальної родини було неможливо відчути себе на його місці, уявити, що чоловік може бути настільки розчавлений стражданням і не мати змоги визнати власного сина; що найгірше у світі, залишання дітей без матері, відбувається постійно; що про тих, від кого немає особливої користі, люди вже геть буденно кажуть: «Його можна забрати».
Коли Чон До розплющив очі, Ґіль раптом зрозумів, що зараз станеться.
Він покрутив у руках чарку.
- Ого, - сказав він. - Ну, я помилився, гаразд? Я сам із великої родини. Про сиріт геть нічого не знаю. Нам час іти, справа є.
- Ну гаразд, - погодився Чон До. - Зараз побачимо, як у вашому Пхеньяні з красунями поводяться.
8
Чосон-от - корейське національне вбрання (назва стосується всього костюма, як жіночого, так і чоловічого).