- Ладно, пубйоку, - сказав він. - Я тобі зарядника знайду, а перстеник собі лишай.
Він блиснув значком:
- На оце зміняю!
Зранку приїхали два самоскиди й висипали гори землі на тротуар перед будинком «Слава гори Пекту» по вулиці Сінийджу, 29. Моя праця в 42-му підрозділі зазвичай звільняла мене від такого, але цього разу голова домкому мене залучив. «М’ясо з трави» - то була загальноміська кампанія, і вона в нього зривалася. Голова загалом поводився зі мною обережно, бо я кількох мешканців уже відправив куди слід, і він гадав, що живу нагорі через патологічну підозріливість, а не для того, щоб захистити стареньких батьків від тих поганих впливів, які може здійснити на них будинок.
На два дні опинився в ланцюзі людей, що передавали землю у відрах, каністрах і торбах через сходовий колодязь на дах. Іноді в голові чувся голос, який переповідав те, що відбувалося, немовби то моя біографія писалася в процесі, наче єдиним слухачем цієї історії був я. Але нечасто випадає змога викласти цей голос на папері. Наприкінці другого дня, коли спустився на перший поверх, то виявився останнім на миття у воді, що тоді вже стала сіра й холодна, - і голос зник.
Батькам приготував ріпу з приправою та грибами, що їх одна стара вдова на другому поверсі вирощує в діжках для кімчхі. Напруга скакала, і здавалося, що помаранчевий вогник на заряднику ніколи не позеленіє. Мати розповіла новину, що в турнірі з гольфу з міністром іноземних справ Бурунді Кім Чен Ір пройшов одинадцять лунок поспіль. Батько засмучувався через голод у Південній Кореї. По гучномовцю передавали великий матеріал про це. «Великий Керівник надсилає їм допомогу, - сказав він. - Хоч би вони там до возз’єднання протрималися!» Від грибів сеча набуває іржавувато-рожевого кольору.
Тепер на дах нарешті насипали двадцять сантиметрів землі, і мені думалося лише про повернення в 42-й підрозділ і про те, чи одужує командир Ґа.
- Не спіши! - сказав мені голова домкому наступного ранку. Він з даху махнув рукою на вантажівку з козами внизу. Оскільки батьки мої були непрацездатні, треба було відпрацювати за них. Звичайно, трос і шків могли б тут найкраще зарадити. Але не кожен тут закінчив університет Кім Ір Сена. Натомість кіз жильці заносили на плечах, тримаючи за ноги. Десь до десятого поверху коза шалено брикалась, а потім здавалася на милість темряви сходового колодязя, схиляла голову, заплющувала очі й припиняла спротив. Хоча коза повністю після цього обвисала на плечах, але можна було помітити, що тварина жива й сильна: потилицею відчувалося її швидке, маленьке серце, його шалене калатання.
Трава виросте за кілька тижнів, тож щодня відряджалася команда до парку Мансу по листя для кіз. Голова домкому не став випробовувати свою удачу зі мною. Ми дивилися, як на даху обережно розходяться колом кози. Одне з козенят притисли до краю, і воно випало. Воно подавало голос до самого низу, а решта кіз поводилися так, ніби нічого не сталося.
Митися не став, щоб устигнути на ринок Янґакто. За обручку товариша Бука дали ціну просто курям на сміх - таке враження, що всі продають обручки. Смердячи козлом, їхав додому на метро з кабачком, сушеними кальмарами, паперовим пакетом із китайським арахісом і п’ятикілограмовим мішком рису. Неможливо не помітити, як люди кривляться, навіть не дивлячись у твій бік.
Улаштував батькам цілий бенкет, і всі були в чудовому настрої. Навіть другу свічку запалив з такої оказії. Посеред вечері вогник на зарядному пристрої раптом став зелений. Мабуть, мені уявлялося, як я стаю на даху просто неба, під зорями, і набираю перший номер у телефоні командира Ґа, немовби бачу весь усесвіт, наче перший тримаю в руках диво-прилад, який з’єднає мене з будь-якою людиною на землі. А натомість грався з ним за їжею, гортаючи меню. У телефоні використовувалася латинка, але я шукав лише номери, а відомостей про вхідні й отримані дзвінки не збереглося.
Батько почув звук кнопок.
- У тебе щось там є? - спитав він.
- Ні, - збрехав я.
На мить відчув, ніби мати поглянула на телефон, але коли подивився на неї, то вона дивилася просто перед собою, смакуючи пухкий білий рис; картки на рис перестали видавати кілька місяців тому, і ми довгий час їли саму пшонку. Раніше вони питали, де я взяв гроші, щоб купити їжу на чорному ринку, але вже перестали. Нахилився до мами. Узяв телефон і повільно поводив перед її очима. Якщо вона помітила телефон, то ніяких ознак того не подала.
Повернувся до клавіатури. Не те що не знав телефонних номерів - хоча й не знав - просто тільки в той момент усвідомив, що не маю кому телефонувати. Ні жінки, ні колеги, ні родича, з яким хотілося б зв’язатися. Невже жодного друга в мене нема?
- Тату, - звернувся до батька. Він їв солоний арахіс, підсмажений із червоним перцем, свою улюблену страву. - Тату, якби ви могли з ким-небудь вийти на зв’язок, то хто б це був?
- Навіщо мені з будь-ким виходити на зв’язок? - спитав він. - Нема потреби.
- Я не про потребу. А про бажання просто зателефонувати другові чи родичу.
- Наша Партія задовольняє всі наші потреби, - утрутилася мати.
- А ваша тітка? - продовжував я. - У вас хіба немає тітки на Півдні?
Обличчя батька нічого не виражало:
- У нас немає зв’язків із цією гнилою капіталістичною державою.
- Ми її засуджуємо, - кивнула мати.
- Ну слухайте, я вас питаю не як слідчий, - пояснив я їм. - Я ваш син. Це просто родинна розмова.
Вони їли мовчки. Я повернувся до телефону, оглядав функції - здається, усі вони не працювали. Набрав пару номерів наздогад, але телефон не входив у мережу, хоча з вікна й виднілася мобільна вишка. Покрутив звук, але дзвінок не спрацював. Спробував поклацати вбудованою фотокамерою, але фото не вийшло. Скидалося на те, що врешті цю штуку доведеться продати. Але ж прикро, що не спадає на думку нікого, з ким хотілося б зв’язатися. Уявно пройшовся списком університетських професорів, але двоє моїх улюбленців потрапили в табори праці - було дуже боляче додавати свій підпис до заяви про те, що вони підбурювали студентів, але то був мій обов’язок - на той час уже стажера в 42-му підрозділі.
- О, слухайте, я згадав, - промовив я. - Коли я був маленький, тут було таке подружжя. Вони приходили в гості, і ви вчотирьох допізна грали в карти. Вам хіба не цікаво, що з ними, як вони? Ви б не хотіли зв’язатися з ними, коли б могли?
- Щось я не пам’ятаю таких людей, - відповів батько.
- Але вони точно були, - наполягав я. - Я їх добре пам’ятаю.
- Ні, - заперечив він. - Ти, мабуть, помиляєшся.
- Татку, це я. Тут більше нікого, крім нас, нема. Ніхто нас не чує.
- Припини ці небезпечні розмови, - сказала мати. - Ми ні з ким не зустрічалися.
- А я не кажу, що ви з кимось зустрічалися. Ви вчотирьох грали в карти після робочого дня на заводі. Ви сміялися й пили соджу.
Я взяв батька за руку, але від несподіваного дотику він відсмикнув руку.
- Тату, це я, ваш син. Візьміть мене за руку.
- Не став під питання нашу благонадійність, - попросив батько. - Це якась перевірка? - Він роззирнувся по кімнаті невидющими очима. - Нас перевіряють? - спитав він у порожнечу.
Кожен батько колись має з сином особливу розмову, доносячи до нього, як треба діяти, що треба казати, - але ж усередині ми однаково ми, наша сім’я. Коли батько мав зі мною таку розмову, мені було вісім років. Ми сиділи під деревом на пагорбі Моранбон. Він розповів мені, що перед нами лежить шлях. Просто треба діяти за дорожніми знаками й зважати на всі оголошення в дорозі. Навіть ідучи разом цим шляхом, зовні діяти мусимо кожен за себе, а внутрішньо тримати одне одного за руки. У неділю заводи стояли й повітря було чисте, і мені уявлявся той шлях, як він тягнеться через долину Тедонґана, обабіч - верби, а вгорі однією групою рухаються білі хмарки. Ми їли плодово-ягідне морозиво й слухали, як старі клацають фігурами чан-ґі[44] й ляпають карти на стіл, азартно ріжучись у ґодорі[45]. Невдовзі мені вже думалося про іграшковий кораблик, такий, як янбанські діти запускають на ставку. Але батько все вів мене тим уявним шляхом.