- Усе моє життя - брехня! - сказала Сан Мун крізь сльози. - До останнього жесту. Подумати лишень, я грала в кольоровому кіно, де кожна яскрава дурничка відображувалася в кольорі!
Вона підсунулася до нього, зазирнула йому в очі. Учепилася йому в сорочку на грудях обома руками.
- Я повинна потрапити туди, де знімали це кіно! - сказала вона. - Я повинна вибратися з цього краю й дістатися туди, де існує справжнє акторське мистецтво! Мені потрібен отой транзитний лист, і ти маєш мені допомогти. Не тому, що ти вбив мого чоловіка, і не тому, що ми матимемо заплатити сповна, коли Великий Керівник викине тебе на сміття, - а тому, що ти схожий на Ріка. Ти такий самий чоловік честі, як і Рік у цьому кіно!
- Але ж це лише фільм.
- Ні! - уперто сказала вона.
- Але як же я тебе вивезу?
- Ти особливий чоловік. Ти можеш нас витягти. Я кажу тобі: ти мусиш!
- Але Рік сам прийняв рішення, він сам на це йшов.
- Так. Я сказала, що мені від тебе треба, і ти маєш прийняти рішення.
- А як же ми? - спитав він.
Сан Мун подивилася на нього, наче щойно зрозуміла, як це буде. Тобто їй зрозуміла мотивація партнера, і сюжет буде відштовхуватися від цього.
- Що ти маєш на увазі? - уточнила вона.
- Коли ти кажеш: «нас витягти» - серед цих «нас» є я?
Сан Мун притягла його ближче за сорочку:
- Ти - мій чоловік. Я - твоя дружина. Оце й значить: ми.
Він подивився їй в очі, почувши такі слова, яких, виявляється, чекав усе життя.
- Мій чоловік, бувало, казав, що одного дня все скінчиться, - промовила вона. - Я цього дня чекати не збираюся!
Ґа накрив рукою її руку:
- У нього був план?
- Так, - відповіла вона. - Я виявила цей план: паспорт, гроші, дозволи на пересування. Той план стосувався тільки його. Навіть дітей він із собою взяти не збирався.
- Не хвилюйся, - заспокоїв він. - У мене буде по-іншому.
Прокинувся посеред ночі. Здається, батьки теж не спали. Якийсь час слухав тупіт чобіт Молодіжного загону Чучхе, які прямували на якесь своє дійство, що всю ніч триватиме на площі перед Кимсусанським меморіальним палацом[55]. Розумів: уранці дорогою на роботу зустрічатиму цих дівчат, котрі йтимуть додому, - обличчя в сажі від багать, худенькі ручки розписані гаслами. І оці несамовиті очі, особливо очі. Лежав, дивився в стелю, уявляючи обережні, нервові кроки козенят нагорі: щойно спускаються сутінки й стає невидним край даху, вони починають ходити підчовгуючи.
Міркував, наскільки біографія командира Ґа схожа на мою власну. Ми обидва, можна сказати, люди без імені - у нас немає такого слова, яким нас називають друзі й сім’я, немає такого слова, на яке відгукуються наші найглибші «я». І чомусь мені вже почало віритися, що він не знає долі актриси та її дітей. Справді, він, здається, рухається вперед із вірою, що в них усе гаразд, але навряд чи це йому точно відомо. Десь так і в мене - створюю біографії підопічних, у яких викладене все їхнє життя до зустрічі зі мною. Однак, маю відзначити, ніколи не стежив за тим, як склалося життя будь-кого з них після 42-го підрозділу. Жодна біографія не мала епілогу. Найважливішою спільною рисою між нами було ось що: Ґа, щоб отримати для себе нове життя, мав забрати інше життя. Цю теорему доводжу кожного дня. Після років невдач, здається, починаю розуміти, що, можливо, разом із біографією командира Ґа пишу і свою.
Став біля вікна. При світлі самих лише зірок помочився в банку. На вулиці внизу почувся якийсь звук. А потім сталося таке, що попри темряву, попри довгі кілометри до найближчого колгоспу дало мені зрозуміти, що народний рис налився золотистим колосом і знову час збирати врожай: по вулиці Сінийджу проїхали два самоскиди, і представники міністра масової мобілізації мегафоном будили всіх мешканців будинку «Робітничий рай».
Унизу моїх сусідів у піжамах поволі саджали в машини. На світанку вони вже стоятимуть зігнувшись, по коліно у воді, отримуючи корисний цілоденний урок, що таке праця, яка є джерелом усієї їжі.
- Тату, - звернувся я до порожньої кімнати. - Тату, то головне - просто вижити? Ото і все?
Відчув, що досі тримаю банку, і обережно закрутив її. Коли самоскиди від’їхали, єдиним звуком залишився тихий посвист батькового дихання. Він дихав носом: певна ознака того, що не спав.
Уранці зник ще один член моєї команди. Імені назвати не можу, але в нього були вуса й він шепелявив. Колеги не було вже тиждень, і слід припустити, що його забрали на поля. Імовірно, ми його більше не побачимо. За цей місяць він був третій, за рік - шостий. Що з ними відбувається, куди потім везуть? Як ми будемо замінювати пубйоківців, коли ті вийдуть на пенсію, якщо тут тільки двоє працівників і парочка стажерів?
У кожному разі, ми поїхали канатною дорогою на гору Тесон. Поки Чучак із Леонардо обшукували будинок товариша Бука, ми з К. Кі взялися за резиденцію командира Ґа, хоча на процесі зосередитися було важко. Щойно підводив очі - і у величезних вікнах відкривається панорама Пхеньяна. Просто дух захоплює. Увесь будинок був наче мрія, К. Кі тільки головою хитала: у цих людей є окрема спальня й кухня! Вони ні з ким не ділили свою шафу. Усюди була собача шерсть: вочевидь, тварину тримали в домі суто заради особистої розваги. Золотий пояс у вітрині з підсвіткою оглядати нам було страшно. Навіть пубйоківці за першим обшуком його не торкнулися.
Сад був обнесений повністю: навіть горошини для батьків я не міг би звідти взяти. Чи командир Ґа з Сан Мун узяли з собою свіжих харчів, збираючись у дорогу? Чи Ґа заготував харчів для своєї втечі? На смітнику були шкурки цілої дині й тонкі кісточки співочих пташок. Невже вони в цьому розкішному янбанському будинку голодували?
Під будинком ми знайшли тридцятиметровий тунель, повний мішків з рисом і американських фільмів. Вихід з нього був по другий бік дороги, за кущами. У будинку виявили кілька стандартних стінних сховків, але вони були практично порожні. В одному лежав стос суворо заборонених південнокорейських журналів про бойові мистецтва. Журнали були потерті, у них фотографії бійців, тіла яких випромінювали агресивну енергію. Разом із журналами лежав один носовичок. Я підняв його, шукаючи монограму. Звернувся до К. Кі:
- Цікаво, що цей носовичок тут…
- Викиньте! - сказала мені К. Кі.
Одразу розтиснув пальці, і носовичок опустився на підлогу.
- Що? - спитав.
- Ви хіба не знаєте, для чого його використовував Ґа? - К. Кі дивилася на мене, немов я - новонароджене сліпе цуценя в Центральному зоопарку. - У вас хіба немає братів?
У ванні К. Кі звернула увагу, що гребінець Сан Мун і бритва командира Ґа лежать поряд на краю раковини. На роботу вона з’явилася з мальовничо підбитим оком, і я вдавав, що не помічаю цього, але перед дзеркалом уже ніяк не можна було змовчати.
- Вас хтось хотів образити? - поцікавився я.
- А чому ви не думаєте, що то з любові?
Я засміявся:
- То якийсь новий спосіб демонстрації ніжних почуттів.
К. Кі струснула головою й роздивилася мене в дзеркалі.
Підняла з краю раковини склянку й потримала її проти світла.
- У них була спільна склянка для полоскання рота, - промовила вона. - Це кохання. Тут багато доказів.
- Це що, доказ? - спитав я її. У нас із батьками теж спільна склянка.
У спальні К. Кі уважно роздивлялася всі речі.
- Сан Мун, напевне, спала з оцього боку ліжка, - відзначила вона. - Тут ближче до туалету.
Потім К. Кі підійшла до маленького столика біля ліжка. Відкрила шухляду, закрила, простукала дерево.
- Розумна жінка, - сказала К. Кі, - приліпила б презервативи липкою стрічкою під цим столом. Чоловікові їх було б не видно, а коли б їй було треба, то достатньо руку простягти.
- Презервативи… - повторив я. Усі форми контролю за народжуваністю суворо заборонені.
- Їх можна на нічному ринку купити, - мовила К. Кі. - Китайці їх усякі роблять - до вибору, до кольору.
Вона перевернула той столик, але під ним нічого не було.
55
Мавзолей Кім Ір Сена (згодом - і Кім Чен Іра) в колишній його резиденції. Розташований навпроти гори Тесон і Цвинтаря Мучеників Революції, які становлять разом з ним єдиний комплекс.