Американка вмостилась у ванні, а Сан Мун сіла біля її голови, поливаючи з ковша темне, пряме волосся гості. Унизу волосся посіклося, його варто було б підстригти, але ножиць у Сан Мун не було. Натомість Сан Мун втирала мило в її волосся, наповнюючи його піною.
- Отже, ти - жінка витривала, самотня, жінка, здатна пережити все, - говорила Сан Мун, намилюючи і змиваючи мило з її волосся. - Така жінка приваблює увагу всіх чоловіків. Ти - жінка-борець, так, ти самітниця? Ти, непевне, гадаєш, що нам у нашій щасливій і багатій країні невідоме лихо. Може, ти гадаєш, що я мов та лялька на полиці в кімнаті якихось янбанів ? Що я харчуюся самими креветками й персиками аж доти, доки піду на пенсію відпочивати на вонсанських пляжах?
Сан Мун перейшла до другого кінця ванни й почала мити довгі пальці ніг веслувальниці та її непоказні ступні.
- Моя бабуся була великою красунею, - розповідала їй Сан Мун. - За часів окупації її забрали в наложниці до імператора Тайсьо, хирлявого попередника Хірохіто. Диктатор був низенький на зріст і хворобливий, ходив у товстих окулярах. Її тримали у фортеці над морем, де наприкінці кожного тижня її навідував імператор. Він накидався на неї біля вікна, що виходило на затоку, і крізь це вікно він також міг стежити в бінокль за своїм флотом. Цей маленький лихий чоловічок так бажав влади над нею, що вимагав, аби вона поводилася, як щаслива жінка.
Сан Мун намилювала тугі кісточки й худі литки веслувальниці.
- Після того як моя бабуся спробувала викинутися з вікна, імператор намагався її розважити, катаючи на човні у формі лебедя. Потім він купив їй механічного коника, який катався по металевих рейках по колу. Коли моя бабуся хотіла була кинутися на гострі океанські рифи, з моря випливла акула. «Терпи, - сказала їй акула. - Я щодня змушена пірнати по свою поживу на дно морське - ти, звичайно, знайдеш спосіб усе пережити». Коли бабуся збиралася покласти голову на рейки перед механічним конем, прилетів зяблик і попросив її жити далі. «Я мушу літати по всіх усюдах, шукаючи маленьких зернинок на поживу, - мовила їй пташка. - Звичайно, ти зможеш пережити ще день». У своїй кімнаті, чекаючи на приїзд імператора, вона дивилася на кам’яну стіну. І від погляду на кам’яну кладку, скріплену цементом, вона думала: я ще зможу трохи протриматися. Великий Керівник написав для мене сценарій фільму за цими подіями, і я знаю, що відчувала моя бабуся. Я знаю смак її слів і разом із нею стояла обличчям до кам’яної стіни, чекаючи на невідворотний прихід імператора.
Сан Мун жестом попросила веслувальницю підвестись і помила все тіло дівчини, як велику дитину, чия шкіра блищала над сірявою водою, у якій вона стояла.
- А про той вибір, який зробила моя мати, я не можу навіть говорити. Якщо я зараз сама-одна на світі, без братів і сестер, то лише через те, який вибір вона зробила.
На руках і спині веслувальниці були веснянки. Сан Мун ніколи не бачила ластовиння. Навіть лише місяць тому вона, побачивши їх, уважала б ці цятки ґанджем, який псує рівний колір шкіри. Але зараз веснянки казали їй: існують на світі інші види краси, які так і бажають, щоб їх зробили з пхеньянської порцеляни.
- Може, лихоліття оминуло моє покоління, - звернулася до неї Сан Мун. - Можливо, правда, що я не спізнала справжнього страждання, не клала голову на рейки й не пливла на веслах навколо світу. Мабуть, сум і самота мене не торкнулися.
Обидві мовчали, коли Сан Мун допомогла веслувальниці вийти з ванни, і вони не розмовляли й тоді, коли вона витирала рушником тіло американки. Золотий чосон-от був надзвичайно вишуканий. Сан Мун поправила його з різних боків, щоб одяг сидів якнайкраще. Нарешті Сан Мун почала заплітати волосся веслувальниці в коси.
- Але я знаю, що настане і мій час страждати, - промовила вона. - Він є в кожного. Може, мій уже недалеко. Цікаво, як же ви щоденно терпите ваше життя в Америці, де у вас немає уряду, який би вас захищав, ані людей, які кажуть, що вам робити. Правда, що у вас там немає карток на харчі, що треба самому собі добувати їжу? Чи правда, що праця у вас не має ніякої мети, вищої за паперові гроші? Що таке та Каліфорнія, з якої ти прибула? Ніколи не бачила її на фотографіях. Що передають у вас по гучномовцях? Коли у вас комендантська година, чого вчать у ваших закладах колективного виховання? Куди в неділю ввечері жінки приходять із дітьми? А якщо жінка втрачає чоловіка, як вона дізнається, чи надасть уряд їй гідну заміну? До кого вона має йти домовлятися, щоб дитина потрапила до найкращого вожатого?
Тут Сан Мун зрозуміла, що міцно тримає веслувальницю за зап’ястя, і її питання стають надто наполегливими, уважно подивилась у широкі очі веслувальниці.
- Як живе суспільство без батьківської праці вождів? - спитала печально Сан Мун. - Звідки громадянин дізнається, що для нього найкраще, без доброї руки, яка б його спрямовувала? Хіба це не витривалість - учитися якось триматися на плаву самотою, хіба це не виживання?
Веслувальниця вийняла руки з її рук і показала кудись удалину. У Сан Мун було відчуття, ніби ця жінка хоче знати, як скінчилася історія її бабусі, особистої кісен[58] японського імператора.
- Моя бабуся почекала, доки стане старшою, - промовила Сан Мун. - Дочекалася повернення до рідного села, дочекалася, доки виростуть і одружаться діти, а тоді вийняла кинджал, який давно ховала, і повернула собі честь.
Хоч які думки в той час виникли у веслувальниці, але сила слів Сан Мун спонукала її до дії. Дівчина теж почала палко говорити, намагаючись донести до Сан Мун щось важливе. Американка підійшла до маленького столика з лампою і численними зошитами. Вона принесла Сан Мун одну з натхенних праць Кім Чен Іра, вочевидь, намагаючись запропонувати Сан Мун єдину мудрість, здатну втамувати її печалі. Веслувальниця помахала книжкою й почала швидко говорити, але ту швидку незнайому мову Сан Мун не могла зрозуміти.
Громадяни, що ж каже ця нещасна американка? Нам не потрібен перекладач, щоб зрозуміти: вона перебуває у відчаї через те, що змушена залишити КНДР, яка стала для неї другою домівкою. Не потрібен жодний англійський словник, щоб відчути її тривоги через те, що буде вислана з цього раю, де їжа, житло й медична допомога - безкоштовні. Громадяни, відчуйте, як сумно повертатися до країни, де лікарі ганяються за вагітними з ультразвуком. Відчуйте, наскільки жахливо, коли тебе відправляють назад до краю, повного кривд, матеріалізму й злочинства, де велика частина населення скніє у в’язницях, валяється в смердючих калюжах на вулицях чи бурмоче всякі нісенітниці про бога на відполірованих спідницями й штаньми лавах величезних церков. Уявіть собі, яку вину вона відчула, дізнавшись, як її рідний американський народ плюндрував цю велику землю під час підлої імперіалістичної війни. Але не впадай у відчай, веслувальнице, адже навіть оцей легкий смак північнокорейського співчуття провадитиме тебе у твоїх чорних днях після повернення до володінь жорстокого Дядька Сема.
Повернувся до 42-го підрозділу втомленим. Минулої ночі мені спалося погано. Снилися темні змії, сичання яких нагадувало ті звуки, які видавали підслухані мною тої ночі селянин із селянкою. Але чому змії? Чому саме змії не дають мені спокою, погляд їхніх очей, який ніби звинувачує, їхні зуби, які складаються в роті? Жоден із тих підопічних, до яких підключав автопілот, не приходить у мої сни. У тому сні в руках моїх був телефон командира Ґа, і на ньому раз по раз висвічувалися нові фотографії усміхненої дружини та щасливих дітей. Тільки і жінка, і діти були мої - та сама сім’я, про яку я мріяв, відчувалося вві сні. А мені треба було лише знайти, де вони, і пробратися до них крізь кублища змій.
Але що той сон означає? Це лишалося для мене загадкою. Якби можна було написати таку книжку, яка допомогла б пересічному громадянинові проникнути в таємницю снів, зрозуміти її. Уряд не має чіткої позиції щодо того, що відбувається з громадянами вві сні, але хіба сон не відображує того, хто його бачить? А що можна сказати про той довгий сон із розплющеними очима, який я даю підопічним, під’єднуючи їх до автопілота? Я годинами сидів і спостерігав їх у такому стані: погляд, немов у далеч океану, дитяча мова, хапальні рухи - наче вони хочуть сягнути рукою того, що бачать отам, удалині. Ну, ще й оргазми, про які лікарі кажуть, ніби то просто судоми. У кожному разі, у цей час у людині відбувається щось глибоке. А потім вони пам’ятають крижану верхівку гори й той білий цвіт, який зустрічають там. Чи не варте таке видовище того, щоб його побачити, навіть якщо шлях до нього забудеться? Думаю, що варте. Чи варто жити нове життя, коли повністю забудеться старе? Так воно й краще.
58
У традиційній Кореї - жінка, головним обов’язком якої є прислужувати аристократам на бенкетах, розважати їх піснями й танцями, багато в чому подібна до гейші в Японії.