Бабусині повітряні дзвіночки бриньчали на вечірньому вітерці. Плетені крісла були звернуті до дороги, але стояли порожніми. Крізь вікна нижнього поверху пробивалося світло, але Френк вирішив не дзвонити у дзвінок — він не знав, наскільки зараз пізно, чи спить бабуся, чи вона взагалі вдома. Він перевірив кам'яного слона в кутку — крихітну копію того, якого вони бачили в Портленді. Запасний ключ, як завжди, був захований під його ногою.
Перед дверима Френк завагався.
— Щось не так?— запитав Персі.
Френк пригадав ранок, коли відчинив ці двері військовому офіцеру, який потім розповів йому про маму. Пригадав, як ішов цими сходам на похорон, уперше тримаючи скіпку у кишені куртки. І як стояв тут, дивлячись на вовків, які виходили з лісу, — підлеглих Лупи, які приведуть його у Табір Юпітера. Здавалось, це було так давно, але насправді минуло лише шість тижнів.
Він знову вдома. Чи обійме його бабуся? Чи скаже: «Френку, дякувати богам, ти повернувся! Мене оточили чудовиська!»
Швидше за все вона посварить його або взагалі прийме їх за зломщиків і прожене геть пательнею.
— Френку? — покликала Хейзел.
— Елла нервується, — пробурмотіла Елла з перил. — Слон... слон дивиться на Еллу.
— Усе буде добре. — Рука Френка так тремтіла, що він ледве вставив ключ у замок. — Просто тримайтесь разом.
Усередині стояв затхлий сморід цвілі. Зазвичай, повітря в будинку переповнював аромат жасмину, але зараз усі підставки для фіміаму стояли порожніми.
Друзі оглянули вітальню, їдальню і кухню. У раковині купою валялись брудні тарілки, що було підозрілим — бабусина прислуга мала приходити щодня. «Хіба що її налякали велетні або з’їли на обід, — подумав Френк. — Елла сказала, що лестригони — канібали».
Він відштовхнув цю думку. Чудовиська не звертають уваги на звичайних смертних. Принаймні раніше не звертали.
У вітальні статуетки будд і лаоських безсмертних посміхались до них, наче скажені клоуни. Френк пригадав Іриду, веселкову богиню, яка захоплювалась буддизмом і даосизмом. Один візит у цей старий моторошний будинок швидко зцілив би її від такого хобі.
Бабусині порцелянові вази вкрилися павутинням. І знову це було підозрілим. Вона завжди домагалась, аби її колекцію регулярно чистили. Дивлячись на порцеляну, Френк відчув укол провини за те, що знищив стільки посуду в день похорон. Тепер це здавалось йому таким безглуздям — сердитися на бабусю, коли для цього є стільки більш підхожих кандидатур: Юнона, Гея, велетні, його татко Марс. Особливо Марс.
Камін був темним і холодним.
Хейзел стиснула себе в обіймах, наче хотіла завадити скіпці стрибнути у камін.
— Це...
— Еге, — відповів Френк. — Це він.
— Хто він? — поцікавився Персі.
На обличчі Хейзел зобразилось співчуття, але від цього Френкові стало тільки гірше. Хлопець пригадав, з яким жахом, з якою відразою вона дивилась на нього, коли він викликав. Сірка.
— Камін, — відповів він Персі, що було до безглуздя очевидним. — Ходімо. Перевіримо нагорі.
Сходи заскрипіли під їхніми ногами. Стара кімната Френка не змінилась. Жодну з його речей не чіпали — запасний лук і сагайдак (треба не забути захопити їх потім), нагороди з конкурсів з правопису (еге ж, він напевно єдиний напівбог у світі, який не має дислексії й перемагав на мовних змаганнях, наче і без цього він був недостатньо посміховиськом), світлини мами: у бронекуртці й шоломі на військовому джипі у Кандагарі[45]; у футбольній формі в сезон, коли тренувала Френкову команду; у мундирі, коли приходила до його школи на день професій.
— Твоя мати? — тихо запитала Хейзел. — Вона дуже вродлива.
Френк не міг відповісти. Йому було трохи соромно — шістнадцятирічний хлопець із купою світлин своєї мами.
Хіба не безнадійне посміховисько? Та здебільшого йому було сумно. Минуло шість тижнів відтоді, Коли він був тут востаннє. У якомусь сенсі минула ціла вічність. Але варто було побачити усміхнене мамине обличчя на тих світлинах, і біль втрати знову ожив як уперше.
Вони перевірили інші кімнати. Дві середні виявились порожніми. Під останніми дверима мерехтіло слабке світло — бабусина кімната.
Френк тихо постукав. Ніхто не відповів. Він штовхнув двері. Бабуся лежала в ліжку, змарніла і крихка. Сиве волосся повивало обличчя, наче вінець василіска. На тумбочці самотньо горіла свічка. Біля ліжка сидів здоровань у бежевій військовій формі Канадських збройних сил. Попри морок він був у темних окулярах, за якими палало криваво-червоне світло.