— А ваші дивізії... когорти, чи як їх там... вас поділяють залежно від того, якого бога ви діти?
Хейзел витріщилась на нього.
— Що за жахлива вигадка! Ні, це офіцери вирішують, куди назначити новобранця. Якщо б нас ділили за батьками, когорти були б нерівними. Я взагалі залишилася б одна.
Персі стало сумно, наче він і сам опинявся в подібній ситуації.
— Чому? Яке в тебе походження? — поцікавився він.
Перш ніж Хейзел встигла відповісти, хтось позаду крикнув:
— Стривайте!
До них біг привид з круглим, наче м’яч, животом і тогою, настільки довгою, що чоловік весь час через неї перечіплявся. Він наздогнав їх і почав хапати ротом повітря, від чого його пурпурова аура почала сильно мерехтіти.
— Це він? — задихаючись, вимовив привид. — Сподіваюсь, новенький у П’ятій когорті?
— Вітеллію, — сказала Хейзел, — ми, як би це сказати, поспішаємо.
Привид насупив брови і походжав навколо Персі, розглядаючи його, як потримане авто.
— Не знаю, — пробурчав він. — Нам у когорту потрібні лише найкращі. У нього всі зуби на місці? Уміє битись? Прибирає стайні?
— Так, так і ні, — відповів Персі. — Хто ви такий?
— Персі, це Вітеллій. — Вираз обличчя Хейзел говорив: просто потурай йому. — Він один з наших ларів. Зацікавлений у новобранцях.
На веранді поблизу інші привиди сміялися, споглядаючи, як Вітеллій поважно закрокував туди-сюди, чіпляючись за тогу і підтягуючи пояс із мечем.
— Так, — промовив Вітеллій, — за часи Цезаря — Юлія Цезаря, щоб ти розумів — із хлопцями з П’ятої когорти не жартували! Дванадцятий легіон Фульміната — гордість Риму! А тепер що? Ганьба! На що ми перетворились? Поглянь он на Хейзел з її спатою. Обурлива зброя для римського легіонера — вона для кінноти! А ти, хлопче, смердиш, як грецька клоака[11]. Ти що не миєшся?
— Зайнятий був — з горгонами бився, — відповів Персі.
— Вітеллію, — втрутилась Хейзел, — мені треба відвести Персі до авгура, перш ніж він зможе вступити до когорти. Чому б тобі не провідати Френка? Він зараз в арсеналі перевіряє зброю. Ти ж знаєш, як він цінує твою допомогу.
Пишні пурпурові брови привида різко здійнялись.
— Марсе всемогутній! Вони дозволили пробатіо перевіряти зброю? Лихо всім нам!
Вітеллій помчався вниз вулицею, зупиняючись кожні декілька футів, аби підняти меч або поправити тогу.
— Чу-у-у-дово, — промовив Персі.
— Вибач, — сказала Хейзел. — Вітеллій дивакуватий, але є одним з найстаріших ларів. Він тут аж із часів заснування легіону.
— Він назвав легіон... Фульмінатою?
— Озброєний блискавкою, — переклала Хейзел. — Наше гасло. Дванадцятий легіон існував від самого заснування Римської імперії. Коли Рим пав, багато легіонів просто зникли. А ми пішли у підпілля та діяли за таємним наказом самого Юпітера: виживати, набирати напівбогів та їхніх дітей, продовжувати спадщину Риму. З тих ще часів ми цим і займаємося, пересуваючись туди, де римський вплив найсильніший. Останні декілька століть ми мешкаємо в Америці.
Якою б нісенітницею не здавалася ця розповідь, але Персі було нескладно в неї повірити. Чесно кажучи, вона навіть здавалася знайомою, наче він завжди її знав.
— Отже, ти у П’ятій когорті, — припустив хлопець. — І вона, певно, не найбільш популярна?
Хейзел посміхнулась.
— Еге ж. Вступила у вересні минулого року.
— Це... лише за кілька тижнів до зникнення того хлопця, Джейсона?
Персі зрозумів, що влучив у вразливе місце. Хейзел опустила очі. Вона мовчала настільки довго, що часу б вистачило порахувати всі камінці бруківки.
— Ходімо, — зрештою промовила дівчина. — Покажу тобі мій улюблений краєвид.
Вони зупинились за головною брамою. Табір знаходився на найвищий точці долини, тож їм було видно майже все.
Дорога вела до ріки і там розходилася. Один шлях ішов на південь, через міст до пагорба з храмами. Інший — на північ, до міста, що було зменшеною копією Стародавнього Риму. На відміну від військового табору місто виглядало яскравим та безладним — будівлі тулились одна до одної бозна-як. Навіть звідси Персі було видно, як на площі збираються люди, на ринку кружляють покупці, а в парках батьки граються зі своїми дітьми.
— У вас тут родинами мешкають? — запитав він.
— У місті — так, — відповіла Хейзел. — Коли тебе приймають у легіон, ти служиш десять років. Після цього можна піти у відставку, коли заманеться. Більшість напівбогів вирушають у світ смертних. Але для декого там досить небезпечно. Ця долина — притулок для таких. Можна піти до коледжу в місті, одружитися, мати дітей, відійти від справ, коли станеш старий. Це єдине безпечне місце для таких, як ми. Тому багато ветеранів і знаходять свою домівку там, під заступництвом легіону.