Дорослі напівбоги. Напівбоги, які можуть жити без страху, одружитися, створити сім’ю... Персі важко було в це повірити. Занадто гарно, щоб бути правдою.
— А якщо на долину нападуть?
Хейзел насупилася.
— Ми захищені. У нас чарівні кордони. Хоча зараз наша сила не така, як раніше. Останнім часом чудовиська нападають дедалі частіше. Те, що ти сказав про горгон, що вони не вмирають... ми теж це помітили, стосовно інших чудовиськ.
— Ви знаєте, чому так відбувається?
Хейзел відвела погляд. Персі зрозумів, що вона щось приховує — щось таке, про що їй не можна розповідати.
— Це... це важко пояснити, — промовила вона. — Мій брат каже, що Смерть не...
Її перервав слон.
Хтось позаду заволав:
— Дорогу!
Хейзел відтягнула Персі з дороги, і повз них верхи на дорослому слоні промчав напівбог. Спину тварини вкривала чорна кевларова[12] броня, збоку якої виднівся надпис — «СЛОН» (що Персі здалось дещо очевидним).
Слон прогуркотів далі дорогою та повернув на північ, у напрямку великого поля, на якому будувались якісь укріплення.
Персі виплюнув пил із рота.
— Що це?...
— Слон, — пояснила Хейзел.
— Так, я вмію читати. Чому у вас слон у куленепробивному жилеті?
— Увечері військове навчання. Це Ганнібал. Він засмучується, коли його не беруть із собою.
— О! Дійсно, цього допускати не можна.
Хейзел розсміялась. Важко було повірити, що лише мить тому вона була такою сумною. «Що Хейзел збиралася сказати? — думав Персі. — У неї є брат. Однак вона ж говорила що залишилась би одна, якби таборян ділили за божественими батьками».
Персі було не під силу її розкусити. Дівчина здавалась приємною і товариською, розважливою як на ту, якій не більше тринадцяти років. Та водночас здавалося, що вона тримає на душі якусь сумну таємницю, наче відчуває провину за щось.
Хейзел вказала рукою на південь. За рікою, над Священним пагорбом, збирались темні хмари. Червоні спалахи блискавки заливали статуї багряним світлом.
— Октавіан за роботою, — промовила Хейзел. — Нам краще поспішити туди.
* * *
На шляху до пагорба вони зустріли якихось хлопців із козлиними ногами, які вештались уздовж дороги.
— Хейзел! — крикнув один із них і підбіг, широко посміхаючись.
Вище пояса на ньому була вицвіла гавайська сорочка, а нижче, де мали б бути штани, — густе коричневе козляче хутро. Кучерява копиця волосся на голові колихалася від кожного кроку. Очі ховались за маленькими круглими окулярами з веселковим забарвленням. Він тримав картонку з написом: «ПОПРАЦЮЮ, ЗАСПІВАЮ, ПОГОВОРЮ, ЗАЛИШУ У СПОКОЇ за денарій».
— Привіт, Доне! — промовила Хейзел. — Вибач, у нас немає часу...
— О, це ж круто! Це круто! — Дон закрокував поряд із ними. — Агов, а цей хлопчина новенький! — Він посміхнувся до Персі. — Не знайдеться в тебе трьох денаріїв на автобус? Тому що я залишив гаманець удома, а мені потрібно дістатись до роботи, і...
— Доне, — обірвала його Хейзел. — У фавнів немає гаманців. І роботи. І дома. І автобусів у нас тут немає.
— Дійсно, — весело промовив фавн, — але ж денарії у вас є?
— Тебе звуть Дон? Дон Фавн? — запитав Персі.
— Еге ж. І що?
— Нічого. — Персі намагався зберегти серйозний вираз обличчя. — А чому у фавнів немає роботи? Хіба вони не повинні працювати на табір?
Дон бекнув.
— Фавни! Працювати на табір! Сміхота!
— Фавни, так би мовити, вільні духи, — пояснила Хейзел. — Вони вештаються тут, тому що, ну... тут безпечно вештатись і жебракувати. Ми не зважаємо, але...
— Ох! Хейзел — просто чудо, — перервав Дон. — Вона така люб’язна! Усі інші таборяни такі: «Пішов геть, Доне». Але вона така: «Будь ласка, іди геть, Доне!» Я її обожнюю!
Фавн здавався незагрозливим, та все одно бентежив Персі. Хлопець ніяк не міг позбутися відчуття, що фавни повинні бути чимось більшим, ніж безхатьками, які клянчать денарії.
Дон глянув на землю перед ними і скрикнув.
— Оце так пощастило!
Він потягнувся до чогось, але Хейзел заволала:
— Доне, ні!
Вона відштовхнула його і вхопила щось маленьке та блискуче.Перш ніж Хейзел заховала предмет у кишеню, Персі мигцем побачив його. Хлопець міг присягнутись, що то був алмаз.
— Та годі тобі, Хейзел, — поскаржився Дон. — На нього можна купити запас пончиків на цілий рік!
— Доне, будь ласка, — сказала Хейзел. — Іди геть.
У її голосі було чутно таку збентеженість, наче вона щойно врятувала Дона від нападу куленепробивного слона.